Євгеній Родіонов за віру Христову життя своє поклавший

Евгений Родионов

Євгеній Родіонов – це молоденький солдат-прикордонник, який потрапив у полон до чеченців. У травні 1996 р під Бамутом, після трьох місяців тортур і знущань, в день 19-річчя йому відрізали голову за відмову зняти з себе натільний хрест і прийняти іслам. Можна тільки здогадуватися, що йому довелося за ці три місяці винести в бандитських катівнях.

Проста і звичайна коротка біографія Євгенія Родіонова.

Народився він 23 травня 1977 року.

Ріс звичайним – міцним і здоровим хлопчиною.

У школі вчився добре, але коли закінчив дев’ятий клас, пішов працювати на меблеву фабрику.

Робота мебляра – він опанував спеціальностями збирача, шпалерника і розкрійника – йому подобалася, та й заробіток був пристойним. Як згадує мати, Любов Василівна Родіонова, вона і на трьох роботах стільки не отримувала …

Життя стало налагоджуватися …

Тоді, у 1994 році Родіонови переїхали в двокімнатну квартиру.

А через рік, коли йому виповнилося вісімнадцять років, Євгенія призвали в армію.

Йти в армію Женя не хотів … – розповідає Любов Василівна. – Але борг – це все. І він, і інші хлопці з його компанії, всі чудово розуміли, що є речі, які хочеш, не хочеш, а робити треба. Ні про яке ухилення від армії питання ніколи не стояло.

Не намагався ухилятися Євгеній і тоді, коли його направляли до Чечні.

– Женя, там йде війна, ти навіть не знаєш, наскільки це серйозно. Там вже є полонені, є загиблі, і якщо щось трапиться, ти ж знаєш, мені не пережити, – відмовляла його Любов Василівна.

Мамавідповів їй Євгеній. – Від долі ще ніхто ніколи не пішов … Я можу вийти на дорогу, і мене задавить машина. Тобі що, від цього буде легше? А полон … Полон це вже як пощастить …Be1jfT5rz0A

13 січня 1996 Євгеній був відряджений у військову частину 2038 Назранського прикордонного загону, а ще через місяць, 13 лютого 1996 року, молодих солдатів послали чергувати на контрольно-реєстраційний пункт, в двохстах метрах від застави.

Цей КРП знаходився на дорозі, по якій чеченські бойовики перевозили зброю, боєприпаси та полонених і представляв собою звичайну будку без світла, без зв’язку, без якої-небудь вогневої підтримки …

Того дня на посту їх було четверо: Андрій Трусов, Ігор Яковлєв, Олександр Железнов та Євгеній Родіонов. Чи не нюхали пороху «салаги» з учебки. Їх імпровізований КПП язик назвати блокпостом не повертався. У цій будці ледве можна було сховатися від дощу і снігу, не те що від кулі. Навіть шлагбаума не поставили. Голе поле, дорога і триста метрів до їхнього табору …

Старенька «Швидка допомога» здалася їм підозрілою ще здалеку: кралася з чеченській території, немов злодій. Вирішили зупинити. Авто було під зав’язку набите зброєю, його особисто віз до Інгушетії бригадний генерал Руслан Хайхороев. Сутичка була короткою: десяток дужих бойовиків проти вчорашніх хлопчаків. Їх просто забили прикладами, скрутили і відвезли в Чечню. Вони кликали на підмогу – куди там. У частині в цей час йшла «гульня» – святкували день «святого» Валентина. Спохватилися «закохані» воєначальники лише через кілька годин, але шуму вирішили не піднімати. Розуміли, мабуть, що самі винні…

Через три дні батьки хлопців отримали телеграми: «Ваш син покинув частину …» Усіх чотирьох командування звинуватило у дезертирстві. У Нальчику на них завели кримінальну справу. А щоб добити, мабуть, остаточно, ще й заявилися в будинку солдатів з обшуками. Йдучи, правоохоронці попередили матір Родіонова: «Як з’явиться син, відразу веди до нас, нема чого втікачів вкривати». Любов Василівна, звичайно, поплакала, але в зраду сина не повірила. Зазбиралася в Чечню: шукати Женю. А хлопців весь цей час катували – сто днів.

 «Ця телеграма на все життя чорною смугою відрізала мене від тієї світлої нехай не зовсім легкою, але нормального життя, яке ми прожили з сином, – згадує Любов Василівна. – Було страшно, що на нього таке могли подумати. Женю всі знали як вірного, принципову людину. І раптом, отримавши таку телеграму, я поїхала туди, а тут, вдома, по підвалах, по дачі стали лазити міліціонери – шукати дезертира.

Коли я приїхала в частину, переді мною вибачилися і сказали, що у метушні не розібралися відразу, погарячкували. Насправді там все було настільки очевидно, що навіть через два тижні після цієї події снігом не до кінця засипало пляму крові на дорозі. Видно було там сліди боротьби … Спостерігач бачив, як в 3:00 під’їхала до блокпосту «швидка допомога», він навіть чув крик: «Допоможіть!». Після цього – тиша. Нікого чомусь це не схвилювало, чомусь не був піднятий по тривозі загін. О четвертій годині ранку пішли міняти хлопців, а коли прийшли, їх уже не було … »

Любов Василівна Родіонова

Любов Василівна Родіонова

Ставний полковник з комісії з розшуку військовополонених заявить Родіонової: «Знайди собі бойовика, стань його коханкою, і він швидко допоможе знайти сина, а за так хто буде шукати?»

Її чеченський марафон тривав дев’ять місяців. Як залишилася жива, ведено, напевно, одному Богу. Жила то у федералів, то у «чехів». Охоронною грамотою у чеченців служила знята на «Полароїд» фотографія Родіонової поруч з Хаттабом – жила деякий час у таборі головного «скарбника» бойовиків. Той взагалі-то не любив зніматися поруч з жінками, але для Родіонової зробив виняток.

Мати шукала сина 9 місяців. Вона запізнилася. Євгенія вбили 23 травня – в день його 19-річчя. Бойовик відрізав йому голову: тільки в такому випадку, по диким повір’ям, ворог не з’явиться потім за тобою. Решту просто розстріляли.

М.Фаюстов "мученик Евгений Родионов" 2008

М.Фаюстов “мученик Євгеній Родіонов” 2008р

«Він три з половиною місяці перебував у полоні, – розповідає Любов Василівна Родіонова. – Я знаю, він чекав, він сподівався, що його не залишать, його просто не можуть залишити, що його звільнять і що все це скінчиться, тільки він виявився нікому не потрібен. На жаль, і не він один. Полон споконвіку вважався найстрашнішим, що може трапитися з людиною. Полон – це неволя, це знущання. Життя показало, що чеченський полон – це найстрашніше, саме нелюдське, бузувірське, що взагалі може бути на світі ».

Родіонов міг залишитися живим. Хайхороев не раз натякав йому: «Хочеш жити, прийми «істинну віру», стань захисником вільної Ічкерії. Деякі ламалися. Женька зняти хрест відмовився: він ніколи не розлучався з ним. Трупи скинули в воронку від авіабомби і засипали землею на швидку руку.

Навіть за мертвого Євгенія і його хлопців Хайхороев зажадав грошей – 4000 доларів. Жінці довелося закласти свою квартиру. Посередник вивів її на місце і сказав: «Шукай». Це була величезна галявина: сто на сто метрів. Копали вночі. На поховання натрапили вже ближче до ранку. Серед кісток був блискучий в світлі ліхтарика хрест з маленькими плямами крові. Женькин хрестик.

Батько Євгена Родіонова помер через чотири дні після похорону сина: не витримало серце. Любов Василівна викупила квартиру, поставила хрест на могилі сина: світ виявився не без добрих людей. Посмертно рядового Родіонова нагородили орденом Мужності. На його могилі тепер майже весь час горить лампадка, і сюди йдуть і йдуть люди. Приїжджають спеціально навідь з інших країн вклонитися солдатові.

Любов Василівна пам’ятає про почуття небезпеки, яке не покидало її довгий час після того як народився Євгеній. Потім все забулося, і згадалося через дев’ятнадцять років.

Євген Родіонов

Євген Родіонов

Вона розповідає, що хоча і ріс хлопчик здоровим і міцним, але він довго не починав ходити, і, затурбувався, Любов Василівна вирішила його хрестити. Через місяць після цього Євгеній пішов, пішов твердо, впевнено, не поспішаючи.

Дивувала і його спостережливість. Євгеній звертав увагу на те, на що ніколи ніхто не звернув би уваги.

«Я пам’ятаю, – пише Любов Василівна, – я взяла його з собою в ліс, було спекотне хороше літо. Ліс у нас був поруч. Він стояв на стежці серед високої папороті. Я сховалася, і думала, що зараз він почне мене шукати, проявить якийсь неспокій. Тиша. Потім я виглянула, і з подивом виявила, що моя дитина навіть забув, що поруч мама, – він так захоплено розглядав папороть, за яким повзали різні букашечки, і з такою радістю на все це дивився – і потім, по життю, кожну травинку він якось бачив особливо. Мені це не дано. Я можу йти по стежці й машинально зривати зростаючу на узбіччі траву, листочки, гілочки, не помічаючи цього. Він ніколи цього не робив, завжди говорив: «Мамо, тобі руки треба зав’язати».

Дуже скоро Любов Василівна виявила, що при всій тихости, непомітності, син володіє досить твердим характером.

В одинадцять років він повернувся з літніх канікул з хрестиком на шиї.

Женя, що це? – Запитала Любов Василівна.

Це хрестик. Я ходив з бабусею до церкви перед школою, так що причастився, висповідався, і це мені дали.

– Женя, зніми, ти що, над тобою сміятимуться.

Син промовчав, але хрестика не зняв.hqdefault (1)

Іноді виникає питання, заради чого Євгеній Родіонов пожертвував своїм молодим життям, чого він добився цим, чого хотів довести?

Він переступив і через свій страх, і через свої образи, і здобув перемогу, яка дається найважче … Він здобув перемогу, яку повинна одержати в собі кожна людина, якщо бажає спасіння і своєї Батьківщини, і свого власного …

Ми не знаємо, які духовні переживання були пов’язані у Євгенія з його натільним хрестиком. Цілком можливо, що ніяких особливих не було. Крім віри, що це – Хрест Христовий.

Перш за все, сама картина катувань полонених багато розкриває. Страшно уявити всі жахи, яких вони зазнавали. Людина може пройти через будь-які тортури і через смерть і врятуватися. Але відректися від віри, відректися від усього, що є найдорожчім скарбом душі, сказати, що все моє життя суцільна брехня, що я не вірю в Бога, не люблю моїх батьків, що мені наплювати на мою Вітчизну і на Церкву, і залишитися живим – що робити людині після цього з його життям? Після зречення від Бога від одної свідомості, що ти зрадив Бога, біль не припиняється. Духовна біль незрівнянно болісніше тілесної. Що робити людині після цього, щоб не зійти з розуму? Тільки молитися. Без покаянною молитви неможливо вижити.

Найсуттєвіше, що можна сказати про воїна Євгенія, – він брав участь у стражданнях за Христа. Він пройшов через страшенні муки, але не зрікся православної віри, а затвердив її своєю мученицькою кончиною. Він довів, що дух Православний непереможний.

підготував Сергій Пономарьов

Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Напишіть відгук