Як козаки Різдво Христове святкували

гопак на святкуванніРіздво Христове було одним з най важливіших свят на Січі

Традиційний християнський календар, який довгий час панував у побуті та офіційному літочисленні, ділив рік на інші періоди, що збігалися з найважливішими віхами життя Всевишнього.

Черговий рік цілком логічно розпочинався з Різдва Христового – одного з найбільших християнських свят. Літочислення від Різдва Христового й відповідно святкування нового Божого року, як писали в тогочасних літописах, відомі на українських теренах вже з XIV століття.

Нині ми звикли до того, що згідно з православною традицією Різдво замикає цикл новорічних свят, а в католиків, навпаки, розпочинає. Насправді ж святкування Різдва християнами західного та східного обрядів припадає на ту саму фіксовану дату – 25 грудня, але в католиків за сучасним гри­горіанським, а в православній церкві, згідно з традицією, за старим юліанським календарем, що різняться хро­нологічною дистанцією в 13 діб.  Різдво Христове

Між іншим, теперішній новий стиль (григоріанський календар) наші предки стали використовувати практично одночасно з упровадженням його понтифіком Григорієм ХІІІ 1582 року (був продубльований указом польського короля Стефана Баторія), але він не зміг поширитися на всі українські землі.

На заваді стало релігійне протистояння православних, що переросло в політичне, підтримуване східними патріархами, які в новому календарі вбачали ворожі підступи католиків.

Попри суперечки й скандали довкола нового календаря, його сприйняли лише частково, переважно в офіційному вжитку. Зокрема, значна частина українських судів і канцелярій видавали декрети, постанови й позови згідно з григоріанським стилем.

Більшість же територій, де в діловодстві й побуті зберігався юліанський стиль, використовували його до лютого 1918 року, коли уряд Української Народної Республіки видав розпорядження вважати 16 лютого 1-м березня, впровадивши таким чином григоріанське літочислення.  

Стереотипно вважається, що літочислення від 1 січня в нас поширилося після указу Петра І  1700 року, яким у Росії замість візантійського календаря (відповідно до нього рік розпочинався 1 вересня) запроваджувався новий юліанський.

Насправді ж “першосічневий” рік в Україні став поширюватися вже з ХV століття, а протягом наступних 300 років ця практика остаточно усталилася.

Не принесла жодних новацій у його святкування й царська вказівка влаштовувати маскаради, “огненные потехи и в знак веселия друг друга поздравляти”: на відміну від аскетичних московських порядків, де раніше Новий рік був лише церковним святом, на Гетьманщині його відзначали, як і за річпосполитських часів, із бучним розмахом, притаманним козацькій та шляхетській вдачі.         

Різдво Христове було водночас і хронологічною віхою, і великим церковним святом, його святкування за своїми масштабами завжди перекривало Новий рік.

Епіцентром та еталоном святкувань у козацькому Гетьманаті був, звісно ж, рейментарський двір, резиденція якого була в Батурині, а згодом у Глухові.

Козацький бенкет

На Різдво до столиці з’їжджався весь тогочасний бомонд: духовенство, генеральна старшина, полковники, урядники найбільших центральних установ, російський генералітет та офіцерство.

Старосвітський пан прибував на святкування до столиці цілим кортежем – найчастіше з родиною та в супроводі челяді, візників, кухарів і конвою надвірних козаків-куріньчиків.

У фурах та колясках за ним доправляли всі потрібні “люксуси”: парадний одяг, посуд, харчі й трунки для бенкетів, меблі, подарунки знайомим і високопосадовим патронам.

Відомий мемуарист XVIII століття, модник і гульвіса, генеральний підскарбій (міністр фінансів) Яків Маркович у своєму щоденнику не раз ремствував на те, як глухівські міщани нечувано підвищували ціни на оренду будинків і продукти в переддень свят.

Дрова ж і свічки, без яких годі було ­уявити святковий затишок, могли коштувати дорожче від чорної ікри!  

Урочистості починалися ще з ранку. Допущені до гетьманського двору старшини являлися віддавати вітання й “поклони” – дарунки, як того вимагала тогочасна куртуазність. Найчастіше дарували смаколики й екзотичні речі: кав’яр (чорну ікру), помаранчі та лимони, привезені з південних країн вина й конфекти (зацукрені плоди і фрукти), тростини, годинники, шовкові пояси й хустки.

Посполита публіка ходила вітати й кланятися місцевим урядникам простішими презентами: цукровими головами, здобними калачами і золотими дукатами.  козаки

Особливий обряд мали служителі Генеральної військової канцелярії (про­образу козацького уря­ду), які ходили вітати ясновельможного на чолі з генеральним писарем, виголошуючи на честь гетьмана святкову орацію, складену за канонами києво-могилянського віршописання.

Обраних козацьких аристократів могли запросити після цього на легкий обід, по закінченні якого всі разом із почтами й надвірним військом урочисто виїжджали до різдвяної літургії, що влаштовувалася в якомусь із найбільших столичних соборів.

По закінченні молебну і появи на небі символічної першої зірки в рейментарському палаці розпочинався бенкет, тривалість якого ніколи не нормувалася: гуляли стільки, скільки були спроможними господар і гості.  

Новомодною фішкою святкувань XVIII століття були феєрверки і салюти. Ними відало серйозне військове відомство – Генеральна артилерія, що за кілька днів витрачала на втіху столичної тусовки мало не половину свого річного запасу пороху і петард.

На відміну від сучасних доморощених петардників, споряджених китайськими пукавками, козацькі феєрверкери-гармаші були справжніми митцями. Окрім влаштування ракетно-бом­бо­вих симфоній, вони вмі­ли викладати з порохових свічок і ґнотів фігури-вензелі з ініціалами гетьмана та запрошених VIP-персон.

Не пас задніх і старосвітський “шоу-бізнес”, об’єднаний при гетьманському дворі в цех Генеральної військової музики. Виїзди пишно вбраних кавалькад і зустрічі високих гостей супроводжували довбиші (литавристи) й сурмачі, а ось при святковому столі вигравали модні на той час оркестри ріжків, співали кантів хори спудеїв та канцеляристів.  свято

На відміну від різдвяних власне новорічні розваги не були такими обов’язковими, як тепер: козацькі достойники і нечиновний люд полюбляли вчащати на гостини до родичів або знайомих.

А ось звичай ходити 31 грудня до лазні, схоже, з’явився ще задовго до рязановських кіногероїв – уже згаданий Яків Маркович часто писав про нього, оповідаючи про поїздки до численної рідні.

Так само несхожою на сучасну була зустріч Нового року – тиха й спокійна. Увечері 31-го козацькі можновладці збиралися вузьким колом в одного зі своїх. Ані бою курантів, ані тостів чи салюту.

Після різдвяного посту товариство особливо не стримувалося. Якщо гостям таланило тієї ночі дістатися додому, в приватних щоденниках часто з’являлися згадки про те, що “подпияхом изрядно” або ж “подгулялем барзо”, в інших випадках записи відновлювалися лише на другий чи третій день.

Лише офіційний урядовий літопис – діаріуш Генеральної канцелярії – бюрократично сухо й водночас по-дитячому наївно занотоував, що “през кілька днів справи у канцелярії, за святковими чинами, не відправлялися”.

Але в перервах між світськими розвагами залагоджувалися й цілком серйозні державні справи: на початку січня в столиці традиційно збиралися сейми генеральної та полкової старшини, на яких обговорювали кадрові призначення, податкову політику або підготовку воєнних виправ.  

Нарешті, вінчало зимові урочистості свято Богоявлення Господнього. На Водохрещу, окрім урочистого молебню, влаштовували салют із гармат і мортир, які розставляли прямо на кризі річки Єсмань поряд з освяченою “йорданню”.  

підготував СЕРГІЙ ПОНОМАРЬОВ

Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Напишіть відгук