Внесок українців у світове військове мистецтво

Вся багатовікова історія українського народу свідчить, що тільки маючи власну державу, він може неперервно розвиватися в просторі і часі, впевнено реалізуючи себе як етнонаціональний цивілізаційний комплекс. Разом з тим, однією з основних підвалин державності є військо — головний захисник і гарант недоторканості кордонів держави і її територій.

Нехтування військовими аспектами державного будівництва призводить врешті-решт країну і її населення до статусу колонії. Але якщо керівництво будь-якої країни планує загарбання навколишніх земель, проводить політику військових агресій щодо своїх сусідів, мріючи в ідеалі про світове панування, маємо іншу крайність — мілітаризм, прикладів якого в історії чимало: від давньої Ассирії до Радянського Союзу і далі аж до наших днів. Як зазначив А.Тойнбі: Мілітаризм руйнує цивілізацію, примушуючи локальні цивілізації, які складають суспільство, сходитися одна з одною в руйнівних братовбивчих війнах. Не можна не погодитися також з його твердженням, що війна — це ракова пухлина людської цивілізації.

Отже, людська цивілізація, поміж багатьох складових, включає в себе і такі реалії, як держава, війна, армія, військове мистецтво. Тому українській політичній нації слід мати не лише державу, але й дбати про власне професійне військо, оснащене найсучаснішим озброєнням і технологіями, і розвивати своє військове мистецтво, вивчаючи для цього як світовий, так і національний бойовий стратегічний і тактичний досвід.

Досліджуючи внесок українців у світове військове мистецтво (стратегія, тактика, озброєння), слід зразу зазначити, що мілітарна українська культурна традиція з’явилася не в XV–XVII ст. (українське козацтво) і навіть не в ІХ-ХІ ст. (Київська Русь-Україна). її витоки та історичне коріння сягають V–I тис. до н. е.

В II — на початку І тис. до н.е. з’являються перші збройні загони воїнів, які являли собою зразок майбутніх армій. Члени цих ватаг тільки починали опановувати перші організаційні і тактичні форми збройної боротьби. Починає також формуватися і набирати вагу в суспільстві військова еліта, а разом з нею — напівпрофесійні (члени яких були воїнами тільки під час військових дій) і професійні (фахові воїни, які жили лише за рахунок цього ремесла) військові загони. З виникненням перших державницьких утворень з’являється потреба в захисті їх від інших протодержав, а отже, в існуванні верстви воїнів-професіоналів.

Ю.Павленко вважає, що в добу бронзи у предків слов’ян ще не було окремого спадкоємного прошарку професійних воїнів та навіть військової аристократії того рівня, який був у хетів та ахейських греків тих часів, існував у індоіранців під час завоювання ними Середньої Азії, Індії та Ірану. Найімовірніше, наголошує науковець, у перед-слов’ян II тис. до н. е., відповідно до традицій первісного статево-вікового розподілу суспільних функцій, існували певні загони юнаків, які у випадку військової загрози складали бойовий авангард племені, тому вони та їх ватажки (вірогідно, представники найвпливовіших родів) можуть розглядатися як прототипи майбутніх військових вождів-князів та їх дружинників.

І тис. до н. е. і початок І тис. н. е. (по IV ст.) характеризуються повним домінуванням індоєвропейських воїнів-скотарів у європейських степах. Кіммерійці, скіфи, сармати, саки не тільки сприйняли і увібрали в себе велике багатство індоєвропейської військової культури, але й зробили до неї свій вагомий внесок.

В І тис. до н. е. протоукраїнські племена були напередодні створення власної державності. Хоча скіфська експансія VI–IV ст. до н. е. і зупинила цей процес, але, з іншого боку, протоукраїнські збройні формування збагатилися досягненнями мілітарного мистецтва індоіранських воїнів-скотарів (військові дружини, тактика кінного бою, важкоозбросна кіннота, широке застосування наступального і захисного озброєння). Це дало їм можливість у перших століттях нашої доби створити власну антську державність. Як зауважує Ю.Павленко, голову антського об’єднання другої половини IV ст. — Божа — готський історик Йордан називає рексом (подібно до володарів остготів, вестготів та гунів) — словом, що вживалося для позначення носіїв спадкоємної монархічної (царської, королівської, княжої) влади. В кінці IV ст. н. е. князь Бож вів активні бойові дії проти готської навали, і хоча він загинув у цій боротьбі, але антська державність продовжувала розвиватися. В кінці V — в середині VI ст. в. е. ця держава та її мілітарні підрозділи набули характеру міцної військової організації. Навколо антського князя сформувалася керівна група з воєначальників, кожен з яких стояв на чолі своїх дружин, озброєних і навчених на рівні тогочасного військового мистецтва. Недаремно кордони антської держави простягліїся від Дунаю до Дону і з нею змушена була рахуватися сама Візантія.

Хоча антська держава була знищена аварським каганатом, але її військова культура і бойове мистецтво не загинули, а стали міцним підмурком для формування князівського війська Київської Русі.

Військові формування І—VIII ст., активно контактуючи з мілітарною культурою спочатку єдиної Римської, а пізніше Східної Римської імперії, а також з германськими, гунськими, аварськими військовими традиціями, збагачували власне бойове мистецтво. Поразки і перемоги вчили наших пращурів цінувати розум і далекоглядність своїх ватажків (князів), військове побратимство, сміливість і мужність в бою, тактичної винахідливості у сутичках з ворогом, переймати нові види озброєнь і вдосконалювати власні. Це дало змогу праукраїнському мілітарному мистецтву в VI–VIII ст. стати гідним супротивником першокласному на той час візантійському війську. Так учні досягли майстерності вчителів. Візантієць Маврикій у своїй праці Стратегікон радив своїм полководцям застосовувати слов’янське (праукраїнське) військове мистецтво. Зокрема, він писав, що слов’яни випереджають усіх людей в майстерності форсування рік та інших водних перешкод. Перебуваючи на службі у військах Візантії, вони вміло забезпечували долання річок, швидко будуючи човни і переправляючи на них великі військові загони. Слов’яни також добре використовували для нападів і оборони природні умови, робили засідки і зненацька нападали на ворога. Дуже цікавим є повідомлення Маврикія про вміння слов’ян ховатися під водою. При раптовому ворожому нападі вони пірнали у воду і замаювалися на дні річки або ставка протягом тривалого часу, дихаючи повітрям за допомогою порожньої всередині очеретини і не видаючи себе жодним рухом. Згадаймо, через тисячу років по тому саме так робили українські козаки, що є одним із багатьох доказів неперервної спадкоємності вітчизняної військової традиції. Це положення підтверджує і свідчення візантійського письменника VII ст. Феофілакта Сімо-катти про вміння слов’ян створювати під час походу укріплений табір з возів і завдяки цьому захищатися від ворожих нападів. Козаки також успішно використовували табір з возів під час своїх військових кампаній.

Отже, військове мистецтво розвивалося на власних традиціях, а також активно всотувало в себе і перепрацьовувало найкраще з бойових традицій римлян, візантійців, готів, гунів, аварів тощо. Сила базувалася на родинних засадах, за якими були зорганізовані дружини, наступальному характері ведення бойових дій, умінні стрімко переходити до оборони (табір), швидко долати водні рубежі, а також на добре налагодженій розвідці.

Таким чином, прото- і праукраїнські збройні формування зробили свій внесок у світове військове мистецтво, насамперед, через приручення коня і використання його в мілітарних цілях, стратегічні наступальні дії на Балканському півострові, тактичні операції (пересування і захист табором з возів, швидкісне форсування рік, проведення розвідувальних акцій, вміння тривалого перебування під водою тощо).

Київська Русь — перша ранньосередньовічна держава на території сучасної України. За своєю сутністю — це феодальна монархія, яка утворилася в кінці IX ст. (882 р.) і розпалася на незалежні князівства в першій чверті XII ст. (1132 р.). Російські, радянські науковці стверджували, що її населяла давньоруська народність, на основі якої сформувалися росіяни, українці та білоруси. Зауважимо лише, що білоруси і росіяни були на периферії цієї держави і тільки з її руйнацією змогли створити свої державні об’єднання, найбільш сильним серед яких була Московська Русь.

Вікінги (нормани) істотно вплинули на розвиток українських збройних формувань і їхнє військове мистецтво. Варязькі частини складалися з професіональних вояків, для яких військова справа була постійним заняттям. Керівником війська був конунг (князь), який сам його організовував. Ядром військових загонів була дружина. До неї належав сам конунг, його рід, близькі друзі та інші вибрані люди. Члени дружини складали конунгові (князеві) присягу на вірність і між собою вважалися побратимами. Дружина йшла з князем у похід і була головною ударною силою у бойових діях. Схожі військові загони на чолі з вождем-князем існували і в південноруських слов’ян (взагалі, це дуже давня індоєвропейська традиція), але поєднання шведських, норвезьких, слов’янських, північноруських (новгородських) елементів породило могутній феномен — києворуську дружину, гвардію українських князівських збройних формувань, за допомогою якої і була побудована етнічна держава.

Військові сили держави складалися з дружин київського великого князя і місцевих князів, загонів, які приводили феодали, а також з пішого ополчення селян і ремісників. Організаційно військо ділилося на тисячі, сотні, десятки. їх загальна чисельність під час найбільших походів наближалась до 40–50 тисяч, але звичайно не перевищувала 15–20 тисяч. На озброєнні дружинників були мечі (близько 1 м-завдовжки), шаблі, бойові сокири, чеканії, списи, луки і стріли (наступальне озброєння), щит, шолом, кольчужна сорочка (панцир) — захисне озброєння. Прості воїни з ополчення були озброєні гірше, все залежало від статку воїна. Цікаво, що шабля (прийшла до нас зі Сходу) з’явилася в Київській Русі на 200 років раніше, ніж в Західній Європі.

Іван Крип’якевич вважав, що саме під впливом варягів сформувалася нова військова тактика. Військо йшло у бій впорядкованою лавою (а пізніше членувалося на окремі підрозділи), а не безладно, як це було в давніх слов’ян. Вікінги привчили воїнів до послуху та дисципліни, давали зразок солідарності, побратимства і товариського життя. їхні завзяття, рухливість, одчайдушність, витривалість — ці дорогоцінні прикмети доброго вояка — увійшли в кров нашого народу. Варяги вивели місцеві воєнні сили з далеких лісових пущ і кинули їх на широкі степові простори, на далекі моря й у чужі країни. Те, що у давньоруського нашого війська розвинувся дух ініціативи, самопожертви, лицарства, — значною мірою заслуга цих скандинавських завойовників.

Збройні сили Київської Русі-України складалися з піхоти (важко-озброєної і легкоозброєної), кінноти (також важкоозброєної і легкоозброєної) і флотилії. Якщо в Західній Європі в цей час вирішальною ударною силою була важкоозброєна лицарська кавалерія, то у Східній Європі взагалі і в Київській Русі зокрема основою всього війська була важкоозброєна піхота (ймовірно, це було наслідком того, що так воювали праукраїнці і вікінги). І лише в XII ст. важкоозброєна кіннота вийшла на перше місце і почала відігравати головну роль у великих битвах і сутичках з ворогом. Давньоруська флотилія займала почесне місце в державній військовій структурі. Вітчизняні мореплавці, маючи варягів за добрих вчителів, добре опанували морську справу. Свідченням цьому є цілий ряд блискучих військових морських походів у IX–X ст. по Чорному та Каспійському морях, які здійснила флотилія Київської Русі.

Основою князівських збройних формувань були військові ватаги дружинників-лицарів. Лицарство взагалі було характерним явищем для середньовічної Європи. Справжніми європейськими лицарями були дружинники та князі Київської Русі. Яскравим і типовим представником українського дружинного лицарства став князь Святослав. Він був природженим воїном, який блискуче здійснював як тактичні операції, так і розробляв і втілював у життя стратегічні плани.

Ось як описав ного український літописець: Святослав був хоробрий, легкий на ходу як барс, у поході не возив з собою ні казанів, ні наметів, нарізував конину, яловичину або звірину тонкими шматками, смажив на вугіллі і так їв її, спав на повсті, підмостивши у голови сідло, і як ішов із ким воювати, то посилав перед себе своїх послів, щоб вони оповістили про те ворогів, кажучи: Іду на ви. Слова і дії князя Святослава повністю відповідали європейському кодексу лицарської честі. Основними засадами цього кодексу були: війна — як спосіб життя, неприйняття мирного існування, готовність у будь-який момент до самопожертви, цінування понад усе лицарської честі, рівність і побратимство між лицарями-дружинниками, взаємодопомога.

Недаремно перед битвою під болгарською фортецею Доростолом в 971 р. (де русичі були обложені візантійцями) Святослав звертається до свого війська: “Вже нам нікуди дітися, — волею чи неволею мусимо стати на них. Але не осоромимо руської землі, а ляжемо тут кістками. Бо мертвим нема сорому, а як відступимо, соромом укриємось. Не звертаймо, а станьмо кріпко: а як моя голова поляже, ви самі думайте про себе.”

Як полководець Святослав посів чільне місце в історії світового військового мистецтва. На особливу увагу заслуговує його оригінальний принцип оголошення війни: “Хочу йти на ви”. Цим повідомленням про початок бойових дій великий князь намагався примусити ворога зібрати все своє військо в одному місці, а потім нанести йому один сильний удар: розбити його в одній битві. Окрім того, бойовий клич “Хочу йти на ви” мав також і моральне значення — страхав супротивника силою могутності українського війська.

Разом з тим, Святослав як справжній полководець завжди залишався непередбачуваним для ворогів, і коли вони звикали до його манери ведення війн, міг їх здивувати своїми вчинками. Так, під час військової кампанії в Болгарії у 967 р. князь дотримувався принципу приховування задумів і дій, щоб нанести раптовий знищуючий удар по ворогах, що він і зробив-. Отже, князь Святослав не тільки був одним із найкращих військових діячів Київської Русі, але й збагатив своїми стратегічними і тактичними діями світове мілітарне мистецтво.

Треба зазначити, що Київська Русь як складова і невід’ємна частина Європи завжди виступала її передовим східним форпостом у боротьбі з кочовим тюркомовним Степом. Ці змагання на багато століть визначили долю України та її збройних формувань.

У збройній борні з кочовиками військовики Київської Русі зробили вагомий внесок в розвиток світової військової культури. Насамперед це стосується форм і методів захисту землеробських (осілих) цивілізацій від кочових. Українські полководці у боротьбі з номадами застосовували пасивні і активні методи. Все залежало від військового хисту князя-полководця, кількості та якості збройних підрозділів і політико-економічної ситуації в країні. Так, Святослав майже завжди воював з ворогом на його території. А ось його син і спадкоємець Володимир надавав перевагу пасивній обороні (що, не виключало і активних форм боротьби). Саме Володимир Великий почав будівництво довгих ліній валів з частоколами й іншими оборонними засобами, щоб з’єднати прикордонні міста в одну монументальну фортифікаційну систему. Тут він не був першовідкривачем.

Уперше в історії оборонний проект під назвою Велика китайська стіна для захисту від кочовиків здійснили військові будівничі Китайської імперії. Це — в Азії. А в Європі могутня Римська імперія на вершині (і сходячи з неї) своєї могутності створила цілу мережу прикордонних валів, так званий лімес, для захисту своїх територій від варварів. Пізніше подібне будівництво продовжила її спадкоємниця — Східна Римська імперія (Візантія): можливо, саме контактуючи (штурмуючи візантійський лімес) з ромеями, східні слов’яни прийняли до уваги і саму ідею і те, як вона була реалізована. Зрештою, зауважимо, що такі монументальні фортифікаційні системи під силу тільки могутнім державам з міцною економікою, якими були Китайська і Римська імперії, але і для них будівництво цих систем потребувало максимальної напруги. Та врешті-решт ні римський лімес, ні Велика китайська стіна не порятували їх від ворогів.

Давньоруські воєноначальники пішли шляхом поєднання пасивних (будівництво лінії валів) і активних (ведення бойових дій на ворожій території, так звана тактика нанесення превентивних (попереджувальних) ударів форм боротьби з кочовиками. Київська Русь не була настільки могутньою, як Римська чи Китайська імперії, тому й розпочата Володимиром Великим цілісна монументальна фортифікаційна система не могла бути водночас побудованою. Над її спорудженням працювали військові будівничі і за Володимира Великого, і за Ярослава Мудрого, і за їхніх наступників, але вона так і не була завершена. Проте ця оборонна лінія відіграла свою позитивну роль, оскільки розміщувалася на найбільш небезпечних для нападів кочовиків місцях.

Великий київський князь Володимир Мономах став карою Божою для половців. В поученні своїм дітям він повідомляв, що всіх його походів було, а не важливих і не згадати, з половцями він уклав 19 мирних договорів, полонив 100 найкращих їхніх князів і випустив їх з неволі, а більше 200 князів стратив і потопив у ріках.

Окремо зупинимося на тактичних діях українських воєначальників у походах проти половців. Так, Володимир Мономах створював сильний авангард, який знищував передові загони ворога, захоплюючи ініціативу в свої руки і тим самим забезпечуючи собі моральну перевагу сил. У бою київський князь намагався охопити фланги і оточити супротивника. Заслуговує на увагу зближення його війська з ворогом уночі і раптова атака українців у бою з половцями в 1101 р. Слід також відзначити його бій в оточенні під час походу в 1111 р., який закінчився повним знищенням переважаючих ворожих сил. У цій битві Мономах зберігав у резерві найкращі свої сили, могутній удар яких розірвав оточення і призвів до повної поразки половців.

Отже, поки існувала ранньофеодальна держава Київська Русь, то, використовуючи активну (напади на ворожі землі) і пасивну (фортифікаційна система) форми боротьби, вона успішно протистояла Дикому Степу (хазари, печеніги, торки, половці), знищуючи одних, нейтралізуючи других, підкоряючи інших. Так, тюркські племена чорних клобуків після ряду битв з лицарськими дружинниками стали вірними охоронцями кордонів держави. Коли ж Київська Русь внаслідок князівсько-феодальних чвар і усобиць перестала існувати і розпалася на десятки великих і малих удільних князівств, то проблема кочовиків знову гострилася. Якщо з половцями князівські дружини ще давали раду, то монгольська навала остаточно підкорила землі Київської Русі степовому євразійському світу.

Після розпаду Київської Русі потужні традиції державотворення продовжували правителі Галицько-Волинського князівства. Особливо треба відзначити політичну і військову діяльність Данила Галицького. Саме за його правління надзвичайного поширився і став немовби візитною карткою князя так званий руський бій — тактика першого сильного удару, завдяки якому можна було знищити за раз основні ворожі сили. Ось як характеризує тактику галицького війська заморський воєвода Филя: Русь є скора до бою, але витримаймо їх наступ, бо на довгий час на січу невитривалі вони.

Таким чином, дружинне лицарство Київської Русі розвивалося в контексті євразійського мілітарного мистецтва і не тільки активно вбирало у себе найкращі військові досягнення, але й продукувало свої оригінальні напрацювання, а саме: лицарський виклик ворогові київського правителя Святослава і застосування його князем залежно від обставин; поєднання пасивної (будівництво фортифікаційних споруд) і активної (ведення бойових дій на ворожій території) форм боротьби з кочовим Степом; застосування потужного сильного удару для остаточного розгрому військових загонів ворога у першому ж бою — так званий руський бій.

В середині XVII ст. Україна знову здобула державність — Гетьманщину, головними творцями якої стали козаки. Як слушно зауважує І.Крип’якевич, з появою козаків починається нова доба в історії українського війська. Якщо всі наші давніші військові формації організовувалися з почину держави і мали характер державного війська (наприклад, лицарські дружини), то козаччина постала іншим способом, вона вийшла з суспільних низів і була від свого початку народним військом. Перші козацькі загони складалися з людей різного походження, різних станів і навіть різних народів; їх об’єднувало бажання повоювати: здобути собі честь, славу і багатство. Можливо, козацтво ніколи б і не стало тим державотворчим чинником (згадаймо його некерованість, анархічність), якби не позитивний вплив найкращих представників української еліти-шляхти, таких, як Дмитро Вишневецький, Петро Сагайдачний, Михайло Дорошенко, що зуміли опанувати небезпечну течію й перетворити козацькі ватаги у регулярне, дисципліноване військо.

Зауважимо, що ці українські православні шляхтнчі-полководці постали не на порожньому місці, а були прямими спадкоємцями дружинного лицарства давньоруської ранньосередньовічної держави. Розвиток служилого феодального етапу — лицарства Київської Русі — проходив у дещо інших умовах, ніж у західноєвропейського лицарства. Але, незважаючи на складну політичну ситуацію і подальшу втрату власної державності, українське лицарство зуміло не тільки зберегти свої мілітарні традиції і лицарський культурний комплекс, який є складовою частиною загальноіндоєвропейської мілітарної культури, але й передати їх своїм наступникам — українському козацтву. Нащадки Рюриковичів та їх бояр і дружинників були носіями дружинно-лицарських традицій Київської Русі. Саме на їх ґрунті і постала в XIV–XVI ст. нова українська шляхта. її представники, фахові воїни-феодали, як заможні, так і дрібні князі та старости прикордонних земель, стали першими організаторами та ватажками козацьких загонів. Згадаймо лише такі імена, як черкасько-канівський староста Остап Дашкевич, староста барський Яків Претвич та князь Дмитро Вишневецький, прозваний у народі Байдою.

Отже, зв’язуючою ланкою між Київською Руссю та козацькою Гетьманщиною була українська шляхта XIV–XVI ст. Волинські князі та бояри зберегли військові та державницькі традиції Київської Русі і передали їх українському козацтву. І.Крип’якевич вважає, що шляхтичі-полководці очистили козацькі ряди від усякого шумовиння й анархічних елементів, до війська втягнули людей осілих, зв’язаних із землею та хліборобством, кинули між козацьке військо нові гасла й дали нові завдання. Козаччина почала прислухатися до змагань усієї України, пройнялася ідеєю оборони православної віри і народу, зрозуміла необхідність політичної організації, зацікавилася культурою, відчувши себе частиною громадянства та його представником. Так поступово запорозьке військо ставало і стало українським національним військом.

Козацтво з окремих, роз’єднаних і некерованнх загонів з часом перетворилося на могутню силу, яка репрезентувала всю Україну. Козацькі гетьмани не тільки дбали про свої вузькостанові інтереси, а стали оборонцями православної Церкви та всього українського культурного життя і врешті-решт створили свою власну державу — Гетьманщину. Ця держава була наскрізь просякнута козацьким духом (козаки — провідна верства, територіальний устрій — козацький), що визначалося насамперед боротьбою з ворожими зазіханнями. Головним завданням козацької держави була не повна мілітаризація всіх сфер життя, як, наприклад, в Ассирії, Спарті, і як підсумок — наступальна, агресивна політика щодо сусідів, а захист власної державності. Так, козацтво, широко застосовуючи військові елементи мілітарної культури, успішно використало їх у державному будівництві, що є незаперечним внеском у розвиток світового військового мистецтва.

Українські козаки, виконуючи функцію захисників Батьківщини, приділяли значну увагу морально-духовнпм аспектам. Козацька духовність — це історично сформована система етично-духовних багатств лицарського стану рідного народу, яка виробила і в своєму бутті, способі життя відобразила найвищі цінності його національної душі, характеру, світогляду та ідеології. Вони також яскраво проявилися і в козацькій педагогіці, а саме у бойовій підготовці молоді України — школі джур. Від своїх наставників, досвідчених козаків, джури (молоді хлопці) переймали науку жити і перемагати в екстремальних умовах, високоякісне і майстерне військове мистецтво. Разом з козаками джури жили в куренях, проходили мілітарний вишкіл і одночасно обов’язково вчилися в січовій школі. Створення українським козацтвом цілісної системи підготовки молодих воїнів — так званий інститут джур — також можна вважати внеском у розвиток світової мілітарної культури.

Запорозька Січ була своєрідним козацьким лицарським орденом, який мав певні паралелі з духовно-лицарськими орденами середньовічної Європи. Зокрема, спільними і для запорозьких козаків, і для західноєвропейських лицарів були: релігійність, аскетизм, колективне землеволодіння, шанування Діви Марії-Покрови, святих Георгія і Ахістратига Михаїла — покровителів лицарства. Всі ці паралелі свідчать, що традиції індоєвропейського лицарства розвивалися і на терені України серед козаків. Слід також зазначити, що Запорозька Січ була тією неопалимою купиною, тим загартованим осердям, навколо яких постійно нуртував український лицарський дух і йшов процес формування і становлення національних збройних сил.

Знаходячись на передній і найнебезпечнішій лінії протистояння з татаро-турецькими супротивниками, козаки не тільки воювали з ними, але й вчилися і опановували нові засоби боротьби з нападниками, що увійшли в золоту скарбницю світового військового мистецтва. Насамперед, це стосується козацького чорноморського флоту і морських походів запорожців проти Кримського ханства і Турецької Османської імперії. Недаремно А.Тойнбі наголошує, що козаки винайшли свій спосіб блокувати військову потугу кочовиків — вони захопили річки, єдину деталь природного ландшафту, якої кочовики не освоїли і яка була їм не на користь, а на шкоду; отож козаки, навчившись не поступатися своїм кочовим супротивникам у вмінні їздити верхи, не забули й про свій досвід плавати по річках, і саме на човнах, а не в кінському сідлі добулися вони своєї головної мети — панування над Євразією.

Козацький флот складався з легких і довгих човнів, які називалися чайками. Вони були до 18 м у довжину, 3,0–3,5 м в ширину і 2–3 м у висоту, мали 2 керма (переднє і заднє, які дозволяли їм бути надзвичайно маневровими у бою проти неповоротких турецьких галер), від 10 до 15 весел з кожного боку і одну щоглу, яка могла зніматися; отже човни рухалися як за допомогою мускульної сили, так і сили вітру. Козацькі човни переважали галери у швидкості, керованості. Кожна чайка вміщувала 50–70 чоловік, була озброєна 4–6 легкими гарматами. В кожному морському поході мали брати участь від 80 до 100 човнів. Турецький історик так писав про козацькі чорноморські рейди: Можна сміливо говорити, що у всьому світі не знайдеться людей більш сміливих, які зовсім не піклуються про життя, зовсім не бояться смерті; досвідчені в морській справі люди розповідають, що ця голитьба своєю спритністю і відвагою в морських битвах страшніша будь-якого ворога. На своїх чайках козаки за 36–40 годин долали Чорне море і нападали на турецьку Анатолію, здобували узбережні фортеці, а в битвах з галерами застосовували раптовість, швидкість, вогневу силу гармат і рушниць, завершуючи бій абордажним штурмом ворожих кораблів.

Козацька піхота становила основу Війська Запорозького і була найбільш боєздатною його частиною. Деякі військові спеціалісти вважали, що у XVII ст. вона була найкращою у світі. В.Сергійчук наголошував, що сучасники високо оцінювали тактику козацької піхоти у бою — стрій глибоких чотирикутних колон, хоча в основному наступ відбувався розстрільною лавою, при цьому використовувалися, звичайно, природні складки місцевості. І якщо в арміях європейських держав як стратегічні, так і тактичні завдання піхота могла виконувати лише за допомогою важкої кінноти, то українська обходилася без цього — для Європи це було неможливо й нечувано.

Як зазначає В.Корнієнко, суттєвим моментом тактики запорожців у першій половині XVI ст. виявилося поєднання вогню мушкетів із холодною зброєю. В західноєвропейських арміях при застосуванні ручної вогнепальної зброї робилася ставка на залповий, неприцільний вогонь, а у козацькому ж війську, навпаки, — на прицільний, навіть снайперський. Основним прагненням було досягти підвищеної влучності прицільного індивідуального вогню. Сучасників, особливо європейців, надзвичайно вражав снайперський вогонь козаків з мушкетів.

Так, один з них, венеціанський посол Альберт Віміна, записав у свій подорожній щоденник, що бачив на власні очі, як запорожці гасили кулею свічку, відсікаючи нагар так, що можна подумати, що це було зроблено щипцями.

Але під час військових змагань одного прицільного вогню було замало, тому українські козаки-піхотинці опанували щільний і швидкий рушничний вогонь. Гетьман Петро Сагайдачний зменшив стрій козацької піхоти під час бою до трьох шеренг, де перша шеренга вела вогонь, друга шеренга передавала заряджені рушниці, а третя — безперервно заряджала їх.

Як справедливо зауважує В.Корнієнко, це дозволяло при забезпеченні безперервності вогню залучити до одночасного пострілу (залпу) максимальну кількість стрільців і цим самим створити широку фронтальну смугу щільного вогню, а з іншою боку, побудова козацької піхоти в тришеренговий стрій зводила до мінімуму людські втрати від артилерійського вогню супротивника. Згідно з підрахунками, така своєрідна технологічна лінія дозволяла запорожцям робити до 3 пострілів за хвилину, що перевершувало можливості західноєвропейської піхоти майже у 8-10 разів. Якщо останній було потрібно близько трьох хвилин, щоб бути готовим до нового пострілу, то в козацькому війську шеренга, що зробила постріл, була готова до наступного вже через 20–30 секунд. А головне те, що під час бою українські козаки зближувалися з супротивником на реальний постріл (300–350 кроків), вражали його влучним й інтенсивним вогнем і переходили до рішучої атаки холодною зброєю. Рушничний вогонь повинен був частково розладнати й деморалізувати ворога, дезорганізувати його вогонь і знизити його влучність. Крім цього, дим від пострілів служив певною мірою маскуванням для тих, хто наступає.

Треба відзначити вміння козацької піхоти швидко і якісно будувати захисні земляні фортифікаційні споруди (вали, шанці, окопи, редути тощо). Ось як описує польський мемуарист козачі укріплення на урочищі Старці: Не один інженер дивувався праці і добрій інвенції простого хлопа, оглядаючи сильні вали, шанці, батареї, заслони, доли, переколи землі, діри, дубові палі й частоколи, привали та вали. Але особливо прославилися козаки використанням рухомого табору з возів, що рухалися один за одним в один або декілька рядів. Між рядами возів рухалося спішене військо. В першому або другому зовнішньому ряду були встановлені гармати малого калібру, біля возів йшли козаки з вогнепальною ручною зброєю, готовою до бою. По середині табору вели коней. Передня і задня сторони прямокутника були незамкнені, їх прикривала кіннота. Для закриття цих сторін рухомий табір мав крила, тобто один або декілька рядів були довші за інші на величину ширини табору. Його неприступність досягалась завдяки потужному мушкетно-артилерійському вогню та багаторядності возів.

Високо оцінив тактичну військову силу рухомого табору сучасник, французький інженер Боплан: Я зустрічав декілька разів у степу до 500 татар, які пробували напасти на наш табір, але нічого не могли зробити, хоч мене супроводжувало лише 50–60 козаків. Як наголошує І.Стороженко, для козаків табір з возів став провідним його бойовим порядком, оскільки відповідав вимогам оборонної воєнної доктрини Запорозької Січі та характеру ворога. Саме боротьба з татарською кіннотою ускладнювалася тим, що її чисельність та час нападу неможливо було передбачити. Це змусило козаків шукати надійних тактичних засобів боротьби, якими стали використання піхоти під захистом табору з возів, шанців, вогню з мушкетів та артилерії. Хоча піхотинець під захистом воза і досягав ліквідації тактичної переваги над собою кіннотника, але поступався при цьому важливим параметром бою — маневреністю, внаслідок чого мав обмежені можливості для наступальних дій.

Рухомий табір з возів був не тільки характерною особливістю козацької військової тактики, а й вагомим внеском української воєнної культури у розвиток світового мілітарного мистецтва. Його використовували ще праукраїнці в перших століттях нашої ери, воїни Київської Русі і козаки, а від них його перейняли поляки. За свідченням чеського історика Р.Урбанека, відомий полководець гуситів Ян Жижка вперше познайомився з використанням табору з возів для оборони під час Грюнвальдської битви (1410 р.). Як відомо, в ній брало участь і українське військо, тому І.Стороженко вважає, що саме від нього гусити і запозичили цей бойовий порядок, а, враховуючи характер ворога та складний рельєф Чехії (гірсько-лісистий), Ян Жижка пішов далі у розвитку табору з возів, і якщо у запорозьких козаків табір — це елемент бойового порядку, то у гуситів він стає постійним родом війська.

Українське козацтво в особі своїх полководців доклало чимало зусиль у розвиток світової мілітарної тактики і стратегії. З його середовища постав цілий ряд визначних військових діячів і воєначальників. Це — Дмитро Вишневецький, Петро Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Юрій Немирич, Іван Виговський, Іван Сірко, Петро Дорошенко та ін.

Розглянемо військову діяльність Б.Хмельницького, з іменем якого нерозривно пов’язане не тільки становлення української козацької держави — Гетьманщини, а й створення та розвиток її могутніх збройних сил.

Розпочинаючи повстання проти Речі Посполитої, Б.Хмельницький розумів, що треба докорінно змінювати тактику і стратегію козацького війська, яка раніше полягала, в основному, лише у відсиджуванні в укріпленому таборі, оскільки у козаків не було своєї боєздатної кінноти. Тому гетьман пішов на союз з кримським ханом. Сама тільки присутність татарської кінноти вже негативно впливала на моральний дух польської шляхти. Тож Б.Хмельницький поєднав найкращу в Європі (та в світі на той час) козацьку піхоту з сильною і швидкою іррегулярною татарською кавалерією.

Результати не забарилися — перемога над поляками у квітні 1648 р. на Жовтих Водах. У травні того ж року, спочатку здійснивши дезінформацію супротивника, а потім оточивши його, Б.Хмельницький здобув перемогу під Корсунем. Восени 1648 р. козацький гетьман дощенту знищив коронне військо під Пилявцями. І хоча під Зборовом (1649 р.) перемога висковзнула з рук Богдана, а під Берестечком (1651 р.) козацьке військо зазнало нищівної поразки, гетьман і надалі продовжував успішно керувати національно-визвольними змаганнями українського народу проти польського поневолення, і тільки смерть зупинила його державотворчу діяльність. Недаремно вчені вважають Б.Хмельницького найвизначнішим військовим і політичним діячем України.

В.Сергійчук схиляється до думки, що завдяки видатному таланту Б.Хмельницького і його однодумців-полковників (Кривоноса, Нечая, Кричевського, Богуна, Морозенка. Золотаренка, Ждановича) стало можливим застосувати новітню тактику у військовому мистецтві, що випередила Європу на добру сотню років. Це, зокрема, використання методів формування армії всенародного типу, широке маневрування великими силами під час бойових операцій, п’ятипереходова система з її етапами та регулярними поповненнями тощо.

Нагадаємо і той відомий факт, що українські козаки були найманцями на військовій службі у багатьох європейських країнах. В.Сергійчук зазначає, що XVII ст. в Європі — це час найманих армій, бо й у військах таких видатних полководців, як Валенштайн, Густав-Адольф, Спінола і Конде, як правило, були найманці різних національностей. А до козаків запорозьких зверталися, тому що вони себе вже зарекомендували відважними воїнами у боротьбі проти турецько-татарської орди, і рейтинг їхній тоді був піднятий досить високо. Водночас, походи запорожців у Західну Європу, спільні бої з найманцями різних країн давали можливість відпрацьовувати нові прийоми бою, запозичувати передове у стратегії і тактиці, що шліфувало військове мистецтво війська Запорозького54 і підносило його на європейський і світовий рівень.

Характеризуючи військове мистецтво збройних сил українського козацтва, В.Сергійчук звертає увагу на те, що воно у багатьох випадках було найпередовішнм у Європі і застосовувало ті бойові прийоми, про які належним чином сьогодні не згадують наші вітчизняні підручники з історії військового мистецтва.

Чому ж тоді Наполеон Бонапарт, готуючись до походу в Росію, на початку 1811 р. замовляє своєму офіційному публіцистові з міністерства закордонних справ Лесюру докладну працю про історію козаків? Чому, переправившись уже за Віслу, у березні 1812 р., імператор Франції так цікавиться ходом підготовки цієї книги? І коли йому доставляють коректуру її напередодні Бородінської битви, він уважно знайомиться з нею впродовж усього свого перебування в Москві? Наполеона насамперед цікавила військова майстерність українського козацтва, можливість використання її на величезних просторах Російської імперії своєю армією, те військове мистецтво козаків, за еволюцією якого свого часу слідкувала вся Європа. А все це: і широкомасштабне маневрування, і швидка організація табору під час бою, і п’ятппереходова система перед битвою, і маневрування двома крилами, удар центром у вирішальному місці тощо — з арсеналу козацтва перейшло потім в інші армії, приносячи славу Суворову, Наполеону, Фрідріху Великому.

Таким чином, українське козацтво постало і сформувалося на дружннно-лицарських засадах Київської Русі. Надалі ж, активно використовуючи надбання своїх попередників, взаємодіючи з татарським, турецьким, польським, московським (російським), молдавським, угорським, західноєвропейським мілітарними мистецтвами, українська військова традиція досягла європейського рівня і зробила вагомий внесок у розвиток світової воєнної культури через доцільне використання військових елементів мілітарної культури в державному будівництві; морально-духовні аспекти козацької філософії; розвиток козацької педагогіки з метою виховання фахового воїна (так званий інститут джурів); створення Запорозької Січі як військового і духовного центру (осердя) українського козацтва; діяльність козацької чорноморської флотилії; тактика найкращої у Європі козацької піхоти (прицільний, інтенсивний мушкетний вогонь, швидкий перехід від оборони до наступу і навпаки, вміння добре будувати захисні фортифікаційні споруди); застосування рухомого табору з возів; розвиток тактичної і стратегічної військової думки козацькими полководцями взагалі і Б.Хмельницьким зокрема; високий рейтинг українських козаків як найманців у західноєвропейських арміях тощо.

Кінець XVIII, XIX і початок XX століть були одним з найважчих періодів для українського народу та його збройних формувань. Було остаточно знищено автономію Гетьманщини (1783 р.), а етнографічна територія України була поділена між двома найбільшими європейськими імперіями — Російською і Австро-Угорською.

Але і в цих складних умовах тривав неперервний (хоча і дуже неповноцінний внаслідок власної бездержавності) розвиток українського військового мистецтва. Насамперед, це — Чорноморське козацьке військо (Військо вірних козаків, назване так російським урядом у 1787–1788 рр. на противагу невірним задунайським запорожцям), яке почало формуватися у зв’язку з наближенням війни з Туреччиною з осені 1787 р. м Чорноморці, залишки запорозьких козаків, які не захотіли емігрувати, продовжували удосконалювати бойову майстерність і звитяжний дух своїх попередників і прославилися під час російсько-турецької війни 1787–1791 рр. На їх основі пізніше було сформовано Кубанське козаче військо, яке було винищене більшовиками в першій чверті XX ст. Полки Чорноморського та Бузького козачих військ, українські городові козаки воювали на боці Росії з французьким військом Наполеона, проявивши при цьому бойове вміння. Це і задунайці — запорожці, які втекли від царизму на територію, підвладну Туреччині, і створили там волелюбну Задунайську Січ, що стала гідною славетних традицій Січі Запорозької. Недаремно Ф.Вовк наголошував: Склад Січі поповнювався і підтримувався виключно народом, що приходив з України. У цьому відношенні Задунайська Січ була спадкоємницею своєї придніпровської метрополії. Задунайці зі своїми землями користувалися в Османській імперії досить великою автономією. Головним завданням січовиків було виставити під час війни ту кількість війська, яку вимагали від них турецькі воєначальники. Таким чином, платячи данину кров’ю, Задунайська Січ порівняно з іншими османськими підданими мала більше волі і переваг. Задунайські козаки і надалі розвивали українське бойове мистецтво, ведучи військові дії на суші і на морі, удосконалювали козацько-лицарську педагогіку — військовий вишкіл молоді, зберігали і передавали із уст в уста козацькі історичні пісні та думи. Але, на превеликий жаль, все це відбувалося не в ім’я захисту батьківщини, а для зміцнення її споконвічного ворога — Османської Туреччини. З цією ж метою був створений у 1853 р. Мехмедом Садик-Паші (Михайлом Чайковським) козацький полк з 6 сотень загальною кількістю 1400 осіб. Слід зазначити, що службовою мовою у ньому була українська. Під час Кримської війни козацький полк М.Чайковського відіграв важливу роль, особливо у воєнних діях 1854 р.: з його допомогою було звільнено фортецю Сілістра на Дунаї, оточену російським військом, полк першим вступив до Бухареста після відступу росіян. А наприкінці 1854 р. козаки М.Чайковського досягли р. Прут, по якій проходив кордон з Росією.

Але продовжимо розповідь про задунайців. У 1828 р., під час чергової російсько-турецької війни (1828–1829 рр.), серед них стався розкол: частина, на чолі з кошовим Йосипом Гладким, перейшла на бік росіян; ті, що залишилися, були жорстоко покарані турками. Так Задунайська Січ припинила своє існування. А Й.Гладкий отримав дозвіл Миколи І на формування у Південній Бессарабії з українських козаків, що оселилися у краї до 1828 р., Дунайського (з 1856 р. — Новоросійського) козацького війська з двох полків. Воно проіснувало з певними видозмінами до 1868 р.1 Дунайці були задіяні російськими генералами у підкоренні Кавказу, де показали себе з найкращої сторони. Так, начальник штабу Кавказького корпусу генерал-лейтенант О.Баря-тинський відзначав, що, незважаючи на гірську місцевість, дунайські козаки воювали не гірше місцевих мешканців. Під час Кримської війни 1853–1856 рр. козаки несли охоронну службу, захищаючи від нападу ворога дунайський кордон. Під час оборони Одеси 10–11 квітня 1854 р. козаки разом із залогою міста вели обстріл англо-французької ескадри і брали участь у здобутті англійського фрегата Тигр. За героїзм і мужність, виявлені у Кримській війні та в ході бойових дій на Кавказі, 29 вересня 1855 р. № 1 та № 2 Дунайські козацькі полки були нагороджені Олександром II штандартами За хоробрість. Всі військові чини прирівнювались за правами і пільгами до регулярних кавалерійських частин. 59 офіцерів були підвищені у званнях, 38 урядників отримали офіцерські звання, 15 козаків нагороджені орденами-.

У 1848–1849 рр., під час революції в Австрійській імперії, цісар Фердинанд для протидії угорським повстанцям дав дозвіл створювати так звані національні гвардії, щоб оборонити владу монарха. Цим скористалися у більшій мірі поляки та у меншій — українці. Так, у Галичині були створені, хоча і малочисельні, але власні українські мілітарні формування: загони національної гвардії, народна селянська самооборона та батальйон руських гірських стрільців, в їхньому одязі, зокрема, були використані українські національні елементи. Цінним джерелом для дослідження української воєнної термінології є складений 1848 р. перший вітчизняний військовий довідник Руководство до вправи для стражі народної, автори якого намагаються закріпити у вжитку українську мілітарну лексику.

Отже, в кінці XVIII та в XIX ст., незважаючи на бездержавність, українське військове мистецтво продовжувало розвиватися і зробило невеликий, але власний внесок у світову мілітарну скарбницю знань, зокрема: успішне здобуття чорноморцями ворожих фортець під час російсько-турецької війни 1787–1791 рр. (грамотне тактичне поєднання одночасного штурму укріплення з моря та суходолу при вогневій підтримці); подальший розвиток козацької іррегулярної кінноти; вміле використання козацьких підрозділів для прикордонної служби; високий рейтинг козацьких формувань як наііманців тощо.

Таким чином, хоча цей процес був спорадичним та ще й на користь інтересів чужих імперій, але в контексті цілісного розвитку військової культури України він став позитивним фактором. Все ж існування українських збройних підрозділів стало тими могутніми підвалинами, на яких постало військове мистецтво Збройних Сил України в державотворчих змаганнях XX ст.

Таким чином, за свою багатовікову історію українці зробили вагомий внесок у світове військове мистецтво і це підтверджують наведені вище приклади. Маючи власну державність, мілітарне мистецтво України (лицарське, козацьке) досягло європейсько-світових рівнів. Отже, одним з вагомих чинників Української Самостійної Соборної Держави є національна армія, побудована на засадах професійності, патріотизму і лицарсько-козацьких традиціях.

Юрій Фігурний. ІСТОРИЧНІ ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОГО ЛИЦАРСТВА

Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Напишіть відгук