Традиції православ’я: чому запорізькі козаки трималися православної віри?

kozakЗапоріжжя перебувало на перехресті трьох конфесій – ісламу, православ`я і католицизму.

Неможливо знайти в історії України іншу дату, яка б так глибоко і різнопланово вплинула на долю українського народу: 1492 – рік заснування козацтва. Перші письмові згадки про наших героїчних предків припадають саме на цей час. Про них йдеться в офіційних документах Османської імперії і Великого князівства Литовського.

У 2014 році українському козацтву виповнилося 522 роки. Історія має чимало свідчень про різні сфери життя мешканців Запорізької Січі. Минуле земель Запорізького краю в народній свідомості традиційно асоціюється з історією запорізького козацтва.

Особливості генези козацтва, історична традиція, геополітичні та природні умови його існування призвели до формування своєрідного православного світосприйняття запорожців.

Відомий історик Олена Апанович підкреслює, що в часи існування запорозького козацтва весь світ був віруючим. Релігія була основною формою світосприймання, і тому навіть атеїстичні ідеї носили форму релігійних сект. Національно-визвольні рухи, політичні, військові конфлікти мали релігійний характер і форму.

Релігія супроводжувала людину протягом всього його життя – починаючи з хрещення при народженні і закінчуючи причащанням перед смертю і похованням, здійснювалися священиком. На релігійних темах будувалося мистецтво, значна частина книг, що виходили в ті часи, мала релігійний характер. Свята, під час яких люди відпочивали i спілкувалися зі своїми близькими, були релігійними.

Тому світогляд запорозького козацтва теж мав релігійний характер і зовні виявлявся в традиціях православ`я. Запоріжжя перебувало на перехресті трьох конфесій – ісламу, православ`я і католицтва. Чому ж козацтво традиційно дотримувалося саме православ`я?

На Запоріжжя приходили люди в основному з українських земель, що входили до складу Росії та Польщі. Для них, мало знайомих навіть із тонкощами православної релігії, іслам був зовсім чужим і незрозумілим, а «бусурмани» порівнювалися з найнижчим поняттям і були навіть «гірше ніж іудеї», яких порівнювали з собаками: «жид і собака – віра однака». Крім того, історично склалося так, що представники ісламської віри – татари і турки – були ворогами як України, так Росії та Польщі. Вони часто здійснювали набіги на їхні землі і завдавали значної шкоди населенню. Зрозуміло, чому татари і турки, а разом з ними і їх релігія сприймалася запорожцями ворожо.

Несприйняття козацтвом католицтва має не такі глибокі історичні корені. До 1569 р., тобто до прийняття Люблінської унії, і навіть у перші роки існування Речі Посполитої віротерпимість була однією з характерних рис суспільного життя України. Тільки боротьба запорозького козацтва з татарами і турками йшла під релігійними гаслами. З приходом короля Сигізмунда III ситуація істотно змінилася. Уряд Речі Посполитої, а слідом за ним і польська шляхта, стали гнобити православ`я. У 1596 р. рішенням Берестейського собору була ліквідована православна церковна ієрархія. Це викликало опозиційну реакцію з боку православних священиків, письменників і полемістів.

Але найбільшу небезпеку для уряду Речі Посполитої становило козацтво, яке вже в 1596 р. під час повстання на чолі із Северином Наливайком громило маєтки прихильників унії, проголосивши гасло захисту православ`я. Козацтво виявило себе захисником православної віри і навесні 1610 р., перешкодивши спробам митрополита Іпатія Потія схилити київське духовенство до унії і підпорядкувати собі місцеві церкви.

Відтоді захист православ`я для запорожців став означати захист тих прав і свобод, на які вела наступ польська шляхта. Можна погодитися з думкою Н. Марковіна про те, що на «дотримання» запорожцями православної віри вплинуло, між іншим, і зіставлення «претензій» католицького та православного духовенства. Останні, як писав Марковін, на відміну від проповідників «віри панської», не ущемляли своїм авторитетом ні в родині, ні тим більше в суспільному стані, умовляючи тільки діяти по совісті.

Таким чином, відданість православ`ю давала запорожцям додаткові підстави для ведення боротьби з католицькою Польщею і татарами і турками, сповідали іслам. Запорізькі вербувальники кричали на площах і ярмарках: «Хто бажає за християнську віру бути посадженим на палю, хто хоче бути четвертований, колесований, хто готовий терпіти всякі муки за святий хрест … – приставай до нас».

Цілком природно, що православна обрядовість запорожців мала багато спільного з обрядовістю населення сусідніх українських земель. Причиною цього був тісний зв`язок Запоріжжя з Лівобережною Україною. Саме з її території приходила значна кількість людей, вливаються в військове товариство; на Лівобережжі у багатьох з них залишалися сім`ї, і тому взимку, в мирні часи козаки їздили до своїх рідних.

Багато хто з запорожців із власної ініціативи або за дорученням Коша відвідували Київську консисторію, Межигірський та інші українські монастирі. Значна частина духовенства прибувала на Запоріжжя саме з Межигір`я, а запорозька старшина підтримувала досить тісні контакти з українським духовенством. У XVIII в. було поширене ходіння на Запоріжжя «мандрівних дяків» із Київської академії, які часто влаштовувалися при козацьких церквах. Релігійна література на Запорізькі Вольності надходила головним чином з Лівобережної України.

Козацтво бачило виправдання жорстокості війни в постулаті про захист православної віри від мусульман і католиків. Часті походи примусили запорожців значно спростити релігійні обряди і додати їм військового забарвлення. Прагнення Коша керувати всіма сферами життя Запорожжя, в тому числі і релігійною, призвело до зміни традиційної системи управління церквами.

Специфіка релігійності запорожців яскраво проявилася в ставленні до представників інших конфесій та різних етносів. Запорожці були зацікавлені в збільшенні своєї чисельності. Звичайно, не слід абсолютизувати той факт, що оскільки на Січі традиційно не було жінок, там ніхто не народжувався. Адже територія Запорозьких Вольностей зовсім не обмежувалася Січчю. І все ж військове товариство відчувало постійну потребу в поповненні: багатьох жителів Запоріжжя щорічно забирали хвороби, старість або війни. І довгий час головним джерелом поповнення рядів Запорозького Війська було прийняття переселенців з-за меж Запорожжя. Звичайно, найбільше такого поповнення прибувало з сусідніх українських земель, і більшість цих переселенців сповідувало православну віру.

Разом з тим на Запорожжі знаходили притулок євреї, болгари, серби, грузини, волохи, поляки, литовці, білоруси, чорногорці, татари, турки, калмики, німці, французи, італійці, іспанці, англійці … Капітан російської армії Зарульський, сучасник Нової Січі, відзначав, що заради «примноження війська» запорозькі козаки брали переселенців без розбору віри, закону, батьківщини і причин, які змусили їх залишити її».

На Запоріжжя справді приймалися люди будь-якого етносу, однак вони повинні були прийняти православну віру. Без виконання цієї умови переселенці не мали права тут проживати. Необхідність цього підкреслюється низкою документів. У наказі запорозьким депутатам у Комісії для складання нового Уложення про прийняття до лав Війська Запорозького говорилося так: «в Войско Запорожское из разных наций, для проживательства и службы малолетними и уже совершенных лет люде приходят, и по принятии ими закона Грекороссийского и на верность Ее Императорскому Величеству
присяги, записываются на службу».

У мемуарах та історичній літературі переказується процедура прийняття в Військо. Прибулого на Січ зазвичай приводили до кошового отамана, який питав: «А чи віруєш ти в Бога?» Новоприбулий відповідав: «Вірую». – «І в Богородицю віруєш?» – «І в Богородицю вірую». – «А ну, перехрестись!». Людина хрестилася. Цим і обмежувалося з`ясування релігійної приналежності. У випадках, коли прибулий не був православним, перед вступом до Війська він був повинен хреститися в цю віру.

Так, у проханні архімандрита Нефорощанського монастиря до Київського митрополита про постриг у ченці послушника Іова Крижанівського повідомлялося, що цей послушник «польської нації, в містечку Пенськ від батьків євреїнів, їх залишив, і зайшов у Січ Запорозьку, тамо прийняв віру християнську і хрещений де будучи тамо начальником Межигірського монастиря ієромонахом Феодоритом …, і наречено де йому ім`я Іов, а восприємники де йому були запорозькі козаки Іван Швидкий та Артем Василів». В атестаті козака Василя Перехреста повідомлялося, що він також народився в «Польській області», в єврейській родині, за власним бажанням прибув до Запорозької Січі, де був хрещений у січовій Покровській Церкві начальником Києво-Межигірського монастиря, а восприємниками йому були запорозькі козаки». Іноді на Запорожжя прибували євреї, які вже прийняли християнство. Так, народжений в Смілі в єврейській родині Іван Леонтійович Ковалевський був ще в дитинстві хрещений матір`ю, після чого сім`я переїхала в Новий Кодак. На Запорожжі Ковалевський спочатку служив у Війську, а пізніше став ієреєм в Святотроїцькій Самарчицькій церкві.

У деяких випадках козаки привозили на Запорожжя малолітніх представників інших конфесій і хрестили їх. Так, запорожці в Балті викрали з колиски поляка, привезли його на Січ і хрестили. У Хотині полковий осавул Василь Рецептов викрав малолітнього єврея, привіз його на Запорожжя й охрестив, назвавши Семеном Чернявським. Козаки врятували від загибелі малолітнього поляка, якого назвали Григорієм Покотило. Курінний отаман привіз його на Січ, де хрестив у православну віру.

Кіш, керуючись економічними та політичними інтересами, дбав про збільшення контингенту Війська і кількості робочих рук на Запоріжжі. Тому козаки, прийнявши до своїх лав перехрещених представників інших конфесій, незалежно від їх етнічної приналежності, не чинили їм ніяких утисків, і ті мали можливість отримати керівні посади у Війську. Так, вищезгаданий Григорій Покотило став курінним отаманом. Син польського поміщика Олексій Григорович (Білицький, Більський) обійняв таку ж посаду. Колишній кримський мурза Іван Чугуївець став військовим писарем.

Однак наведені факти не можуть служити підставою для того, щоб стверджувати: «Ніде не було такої терпимості до різних вір, як це ми бачимо на Запоріжжі». Козацтво зовсім по-різному ставилося до своїх одновірців і представників інших конфесій. Запорожці, вважаючи своїм обов`язком захист православних від мусульман і католиків, досить часто здійснювали набіги на татарські й турецькі землі з метою відбити бранців (ясир), захоплених іновірцями на територіях, населених православними. Під час ведення бойових дій з Туреччиною запорожці досить часто відбивали полонених православних, яким не чинилося ніяких перешкод у поверненні на батьківщину. Коли козаки під командою Данила Третяка відбили у татар 673 волоха і єврея, то волохам, як одновірцям, дозволили залишитися на Запоріжжі або «відійти за Дніпро». Разом з тим, іноді козаки затримували у себе звільнених з полону, щоб повернути їх у лоно православної церкви. Так, під час війни 1768–1774 рр. запорожці відбили у татар ясир, в який входили і дві «потурчені» жінки (тобто ті, які прийняли іслам). Козаки звернулися до духовної влади, просячи повернути «потурчених» у православ`я, оскільки їх «як відлучених від православної віри, в церкві Божій без відома і дозволу архіпастиря приймати сумнівно».

Запорізьке козацтво, вважаючи себе захисником православної віри, було однією з рушійних сил її захисту – до них приходило чимало переселенців з Правобережної України, які були незадоволені утисками польського уряду і жорстокими заходами щодо навернення православних в унію.

На Січ приїжджало багато духовних осіб, яким поляки заподіяли кривди; серед них був і ігумен Мотронинського монастиря Мельхіседек Значко-Яворський. Такі духовні особи закликали запорожців захистити православних від свавілля поляків. На прохання Мельхіседека навіть Катерина II звернулася до Варшави, щоб були припинені утиски православної віри. Хоча тоді російській імператриці і не вдалося нічого добитися від польського уряду, чутки про «оборону» царицею православ`я поширилися Україною і досягли Запоріжжя. Під впливом цих подій козаки, що вже давно ворожо ставилися до поляків, почали йти в гайдамаки, організовували збройні загони і громити міста та маєтки на Правобережній Україні.

Козацтво, яке входило до лав гайдамаків, і тут виступало під гаслом захисту православ`я. Воно пояснювало свої дії тим, що «уніати народу християнському великі біди й розорення робили, при тому ж розорення, священиків благочестиві слова, голови, бороди і вуса обстригали і тиранськи мучили; не токмо священикам і ченцям то робили, але і народові християнському, і ще військо конфедератське в Україну спровадили, хотіли народ християнський мучити». Гайдамаки захопили велику кількість міст і маєтків Правобережжя, серед яких були і Богуслав, Корсунь, Канів, Умань, Лисянка, Жаботин, Медведівка. Після захоплення населені пункти піддавалися руйнуванню, пожежам і грабункам, а католицькі та уніатські священики, поляки та євреї винищувалися. Поміщик Липоман, католик, свідок цих подій, розповідав, що поляків скидали з дахів на списи, убивали «чим попало», а біля входу до церкви Францисканського монастиря, що в Лисянці, гайдамаки повісили поляка, єврея й собаку з таким написом: «Лях, жид і собака – все віра однака». Деякі поляки та євреї утікали в ханську Балту. Тоді гайдамаки захопили це місто, перебили євреїв і поляків, які там ховалися, а татар вигнали. Іноді євреї і поляки тікали під захист військ Російської імперії. Так, отаман Уманського куреня Семен Неживий, увійшовши в Крилов, не знайшов там жодного єврея чи поляка. Тоді він звернувся до полковника Хорвата зі скаргою, що російське військове керівництво переховувало ворогів православ`я.

Семен Неживий навіть вимагав від Хорвата видати останніх разом з їхнім майном козакам, причому додавав: «не за майно втруждаємося, тільки аби віра християнська від них не була більше осквернена, і щоб не було ворогів на державу, також і на
правовірних християн».

Козаки, нещадно вбиваючи і грабуючи під час гайдамацького руху поляків і іудеїв, намагалися не завдавати шкоди православному населенню. Деякі з козацьких керівників гайдамаків після захоплення населених пунктів Правобережної України навіть брали від їх православних жителів «свідоцтва», в яких повідомлялося, що гайдамаки їм не завдавали ніякої образи «і грабіжництва християнам ніякого не робили». Такі свідоцтва запорожці в разі арешту російськими військами подавали як доказ свого ревного виконання християнського обов’язку і захисту православного населення від утисків з боку католиків та іудеїв.

Неприязне ставлення козаків до євреїв мало глибокі історичні корені. Вже в XVI ст. євреї сконцентрували в своїх руках велику владу в Польщі та Литві. У XVII в. їм були віддані на відкуп королівські і поміщицькі маєтки, внаслідок чого навіть самі поляки опинилися в залежності від єврейського капіталу. Ще більше, ніж поляки, відчували на собі гніт євреїв українці. Євреям-орендарям панських маєтків були надані надзвичайно широкі права на українських землях – вони могли навіть розпоряджатися життям селян, що знаходилися в цих маєтках. Євреї встановлювали досить високі податки і збори з селянського населення. Крім того, вони в багатьох випадках брали в оренду і церкви, а православні змушені були платити їм певну суму за дозвіл відправляти християнські треби. Тому православне населення Правобережної України відчувало ворожість по відношенню до євреїв, і принесло цю неприязнь на Запоріжжя.

 

Підготувала Дарія Мясіщева

За матеріалами книги «Путем Апостола Андрея», розділ «От Апостола Андрея до запорожского казачества», автор – І.І. Лиман.
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Напишіть відгук