«Я – православний християнин. Краще помру, ніж зніму хрест »- олімпійський чемпіон Олександр Усик

«На Олімпіаді нам забороняли виходити на ринг з хрестом»

– Олександр, виходячи на ринг, Ви хреститеся. Чому?

– Тому що я – православний християнин, і виходжу на ринг, як виходили наші діди на бій. Коли вони йшли на війну, наші бабусі зашивали їм в одяг 90-й псалом. І я теж виходжу на свого роду війну. Перед виходом я себе огороджую хресним знаменням, читаю молитву, бо я виходжу з допомогою Господньою. Oleksandr Usyk of the Ukraine kneels in

– Які молитви Ви читаєте?
– Молитву Георгію Побідоносцю, 90-й псалом, «Отче наш». Ще Анатолій Миколайович Ломаченко, мій тренер і наставник, знайшов десь  старовинну  молитву воїнів. Тренер нас окроплює святою водою, ми самі випиваємо трохи води, омиваємо обличчя, руки – і пішли боксувати.

– Якою була реакція у суддів на Олімпіаді в Лондоні?

– У нас всі у збірній – віруючі, і тому ми виходили в хрестиках. Деякі представники Олімпіади забороняли нам це робити, але, тим не менш, ми вийшли. Я попросив показати правила, де забороняється виходити на ринг з хрестом, і після цього вони вже нічого не робили. Нас ущемляли, але як можна заборонити вірити? Я – православний християнин. Краще я помру, ніж зніму хрест!

«Я завжди молюся перед боєм чи після, ставлю свічки не тільки за себе, але і за своїх супротивників»

свечи

– Ви переживали, що можуть забрати перемогу, адже було багато прецедентів?

– Трішечки переживав у фіналі. Коли дізнався, що рахунок 3: 1, почав молитися. Я навіть нічого не чув навколо, просто підняв голову вгору і почав читати 90-й псалом і «Отче наш».

– Перед боєм Ви відчуваєте агресію по відношенню до супротивника?

– Ніякої агресії. Повагу. Бо зло породжує зло. Це спорт, і потрібно виходити до супротивника з повагою. Якщо це буде, то все буде добре. Я завжди молюся перед боєм або після бою, дякую Господу, ставлю свічки не тільки за себе, але і за своїх супротивників. Я прошу у Господа, щоб у них було все добре, щоб не було травм.

– Розкажіть про свій шлях до віри.

– У дитинстві, коли я ходив у другий клас, я дуже захворів. Взимку провалився під лід і отримав двостороннє запалення легенів. При лікарні, в якій я лежав, була невелика церковка. Там давали книжечки, і мама приносила їх мені читати. «Отче наш» – це єдина молитва, яку я знав з дитинства. Тоді я постійно, і лягаючи спати, і прокидаючись вранці, читав молитву, думаючи, що так і треба, і просив Господа Бога, щоб Він допоміг.

– У якому віці Ви почали свідомо ходити до церкви?

– Перший раз я сповідався, коли мені був 21 рік. Це було моє рішення, і я дуже переживав. А так я постійно в церкву приходив перед змаганнями років з 15-16. Мені багато хто ставить запитання: «Ви знаєте, що зараз модно бути віруючим?». Я відповідаю, що адже Господь бачить, як люди поводяться, і чому вони вірять. Рано чи пізно навіть атеїсти звертаються до допомоги Божої, особливо коли у них щось погане трапляється. І це дуже недобре, якщо люди вдаються до віри в таких ситуаціях, а не тому, що у них все чудово, і вони приходять подякувати.

«Не можна змушувати вірити, люди самі повинні приходити до цього»

– Ваші батьки – віруючі люди, або Ви – перша ластівка в родині?

– Сім’я не сильно віруюча, просто носили хрестики. Зараз якщо я вдома, то щонеділі і на свята їду з родиною до церкви. Ми сповідаємося, причащаємося.

– Ваша дружина Вас підтримує?

– Так, підтримує. Ми постійно з дружиною і донечко їздимо до церкви. Якщо чоловік віруючий, як дружина може бути невіруючою? (Сміється) Я нікого не змушую. Не можна змушувати вірити, люди повинні самі до цього приходити.

– Ваша дружина професійно займалася танцями. Вона продовжує кар’єру?

– Зараз вже ні. Після пологів вона поїздила з виступами по містах, але більше, щоб відновити колишню форму. Зараз вона повністю займається сім’єю і дитиною.

– У Вас є духівник?

– Звичайно. Це отець Павло зі Свято-Троїцького кафедрального собору, в який я постійно ходжу.

– Як Ви з ним познайомилися?

– Я приходив до нього на сповідь, просив благословення перед змаганнями, причащався. Ось так і познайомилися. А потім він чи в газеті про мене прочитав, або по телевізору побачив, дізнався прізвище. Зараз перед змаганнями я завжди телефоную йому, розмовляю. Він скаже якісь слова – і мені легше вже, і я з повною силою виходжу на поєдинок.

Перед змаганнями на Олімпіаді батюшки з храму молилися за мене. Того дня була вечірня служба, і вони сказали, що обов’язково про мене помоляться. Сказали: «Ти не турбуйся – все спокійно буде».

«Бокс – це те, чим я живу, а моя сім’я – для кого я живу» Усик

– Чи є у Вашому житті людина, християнин, який би вплинув на Вас?

– Так, це Анатолій Миколайович Ломаченко, мій тренер і наставник, дуже віруюча людина. Він і зараз для мене приклад. Коли буває важко на душі, дзвоню йому, і він каже прості, але дуже мудрі слова. Це мені дуже допомагає в житті.
Ось, приміром, на Олімпійський іграх був перший бій. Він мене питає: «Сашко, а от якщо ти зараз програєш?». Я тоді не збирався програвати, адже я ж готувався. А він мені у відповідь: «Ну, от ти все-таки програв, і в тебе немає медалі. Ти зможеш прожити без медалі? ». Я відповів, що зможу. «А без сім’ї ти зможеш прожити, без доньки, без дружини?» – Не спинявся тренер. Я секунди на три замовк. Ні, без родини не зможу. Це сенс мого життя. Бокс – це те, чим я живу, а моя сім’я – для кого я живу. «Значить, ти повинен вийти і показати красивий бокс, – сказав він мені. – Щоб це сподобалося твоїй родині і людям ».

– Чи вплинула Ваш приклад на когось із хлопців в групі, хтось почав ходити в храм?

– У нас, в принципі, всі хлопці віруючі, але один хлопчина, Паша Іщенко, хороший, начитаний, говорив, що він – невіруючий. Але якось перед змаганнями прийшов батюшка і відслужив молебень. Паша приклався до Євангелія, до хреста, батюшка окропив святою водою. Вони з групою поїхали на змагання, і Паша завоював ліцензію на Олімпійські ігри. Після цього він почав ходити до церкви, ми подарували йому на день народження ікони святих Павла і Георгія Побідоносця. Паша сказав: «Я ще не знаю, у що вірю, але до церкви я ходжу». Тепер у нього на зборах ікони стоять на тумбочці.

«Я вчився на своїх помилках і вдячний Богу, що Він зараз веде мене»Усик

– Ви почали займатися боксом в п’ятнадцять років. Коли Ви зрозуміли, що це захоплення стане Вашою професією?

– Так якось відразу. Через рік, після того, як у мене стало виходити, я зрозумів, що хочу цим займатися серйозно. Спортивна кар’єра коротка, але життя – довге, і тут я знайшов багато друзів, багато близьких людей, які мені допомагають, знайшов сім’ю. Думаю, що з боксом я зв’язаний на все життя. Я багато разів говорив і буду повторювати, що вдячний Господу Богу, що Він поставив мене на цей шлях. Не знаю, що б з мене вийшло, бо в свій час вулиця мене затягнула. Зараз-то я, звичайно, розумію, що це було зовсім не добре. Я вчився на своїх помилках і вдячний Богу, що Він веде мене зараз так правильно.

– У Вас не було внутрішнього протиріччя – агресивний бокс і релігія? Не було бажання піти з боксу? Як Ви поєднали бокс і віру?

– Коли воїни раніше йшли на війну, їх благословляли. Ми теж свою Вітчизну захищаємо. Тільки трохи по-іншому – в спорті. Піднімається наш прапор, звучить наш гімн. Православний християнин повинен захищати свою Батьківщину, робити так, щоб про неї знали в світі. Це нормально.

– На Олімпіаді після бою Ви танцювали гопак, і у Вас на голові козацький чуб, хоча Ви живете в Сімферополі, а це дуже «проросійськие» місто. Та й взагалі, в Криму не прийнято підкреслювати свою любов до України …

– Я українець. Яка різниця – проросійський чи НЕ проросійський? Є поняття – Батьківщина. Мама у мене родом з Чернігівської області, тато – з Сумської, а я народився в Сімферополі. В паспорті у мене написано – громадянин України. Значить, я – українець і традиції повинен підтримувати українські.

 

«Якщо святі витримували, чому ми не можемо? Адже ми такі ж люди, як і вони »

– У Вас не було «зіркової хвороби»?

– Не було. Мама завжди боялася, що я можу якось загордитися, але я-то знаю, що гординя – це найбільший гріх. Ну так, у мене вийшло виграти Олімпійські ігри, але це за допомогою Божої. Я розумію, що не можна себе звеличувати.

Зараз в храмі Вас впізнають?

– Так, підходять, вітають, тиснуть руку, просять сфотографуватися.

– У Вас є улюблені святі?

– Не те, щоб улюблені. Архангел Михаіл, Олександр Невський, Георгій Побідоносець – це воїни. Їхнє життя для мене багато в чому є прикладом. Олександр Невський, навіть коли хворів, виходив на бій і захищав людей. І яке б не було військо супротивника, він все одно з вірою в Господа його перемагав. Я читав про це з великим задоволенням.
У житії Георгія Побідоносця говориться про те, як багато мук він виніс за віру християнську, і таких святих було дуже багато. І головне, які муки перетерпів Христос! Потрібно задуматися: якщо святі витримували, чому ми не можемо витримати? Адже ми такі ж люди, як і вони. Але у людей зараз інші цінності, інші поняття – машини, квартири, гроші. Вони не замислюються про інше, про важливе. Це погано.

«Хочу церква побудувати. На честь воїнів »Георгий Победоносец

– Є у Вас мрія?

– Мрія … (посміхається). Зараз у мене є все, що я хотів – хороша сім’я, дитина, достаток, допомога, віра в Бога. Мрія є, але вона, напевно, нездійсненна. Я хотів би, щоб не було воїнів, щоб у світі не було зброї, щоб люди змагалися тільки в спорті, як в Стародавній Греції.
Ще є навіть не мрія, а скоріше мета. Ми хочемо створити спортивний комплекс для діточок, таке училище олімпійського резерву. Є дітки, які мають здібності, які можуть займатися, в одних є батьки, в інших немає. Ми хочемо побудувати готель, будинки, щоб вони там жили, тренувалися. Можливо, цим давати квиток у життя, можливість себе реалізувати в подальшому.
А взагалі, церкву хочу побудувати, але не один, а з Анатолієм Миколайовичем і з Василем Ломаченко. На честь воїнів. В перспективі, я думаю, ми це зробимо. Якщо людина чогось дуже хоче, він цього доб’ється.

– Як спортсмен, Ви – вольова людина: бачите мету і йдете до неї. Чи бувають у Вас в житті помилки, і що Ви тоді робите?

– Здійснивши гріх, я замислююся. Але грішний не той, хто грішить, а той, хто не спокутує свої гріхи. Якщо ти дійсно зробив неправду і просиш за це вибачення, то Господь прощає. Кожен день я читаю ранкові та вечірні молитви і прошу вибачення. Не можна думати, що й так все зійде.

«Якщо ти звертаєш на півдорозі, який же ти воїн?»Усик

– По суті, Ви сам по собі як смертельна зброя. Чи легко Вас спровокувати на вулиці?

– Одного разу тренер мені сказав, що має бути смиренність, і все буде добре. У якихось складних ситуаціях я просто одійду, тому що знаю, що можу зробити з людиною.

– Чи були ситуації, коли Вам доводилося вступатися за когось?

– Так, були. Я вступався, і питання нормально вирішувалося.

– На Вашу думку, чи важливо сучасним молодим людям відвідувати храм, займатися спортом?

– Храм відвідувати важливо, бо люди тоді починають трохи замислюватися про духовні речі, стають добрішими до людей і по-іншому починають дивитися на світ. Я так думаю, навіть якщо ти не віриш, не ходиш до церкви, то хоча б правильно живи: чи не обманюй, не кради, допомагай людям по можливості, не пишайся, не лукав, не роби погані речі, які не приносять гарного плоду. І спортом займатися потрібно. Перефразовуючи відомий вислів, скажу, що віра і спорт врятують світ. Це правильно, коли ти займаєшся спортом.

– Що Ви можете побажати молодим хлопцям?

– Щоб вони ставили собі мету, і навіть якщо будуть труднощі, щоб вони не зупинялися. Це просто перевірка – витримаєш ти цей шлях, чи ні. Як кажуть, життя сильних іноді ставить на коліна, знаючи про те, що вони піднімуться, не чіпає вона лише слабких – вони і так все життя на колінах.
Нам даються випробування, і якщо ми їх не витримуємо, значить, ми цього не гідні. Якщо ти звертаєш на півдорозі, який же ти воїн? А якщо йдеш до кінця і проходиш цей шлях, навіть якщо тобі важко, значить, ти можеш чогось досягти. Господь допомагає, бачачи, що людина старанно йде, незважаючи ні на які перешкоди.

Розмовляла Надія Попко

Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Напишіть відгук