Українська ікона козацької доби

Покрова Пресвятої Богородиці. Україна. Кінець XIX - початок XX ст. Дерево, олія

Покрова Пресвятої Богородиці. Україна. Кінець XIX – початок XX ст. Дерево, олія

Незбагненна сила образів

Серед українських ікон на почесному місці ікони козацької доби. Можливо, особлива їхня принадність пояснюється тим, що саме перед цими іконами розкривали душу у молитві запорізькі козаки, які творили українську історію, козацька старшина, гетьмани, що просили Богородицю захистити рідну землю й козацьке військо від бід та ворогів.

А можливо, справа в особливій манері написання ікони, якої не було у жодній школі іконопису і яка є унікальною і неповторною. Перед очима відвідувачів виставки справжня козацька молитовна ікона. Ікона, що підкреслює перебування українських козаків на кордоні між двома вимірами – захід-схід. Саме ця обставина наполегливо вимагала дотримуватися неповторності в усьому, і в тому числі у релігійних справах.

Започаткував коллекцію ікон у музеї відомий історик, археолог, етнограф, фольклорист і письменник з Катеринославської губернії (сучасний Дніпропетровськ) Дмитро Іванович Яворницький.

За непоборну пристрасть до історії рідного краю і глибоку пошану до українського народу зазнав неабияких утисків і злиднів. Протягом багатьох років Яворницький наполегливо рятував ікони від знищення: тоді, коли старообрядницькі ікони було проголошено єретичними, під час знищення храмів і церков, після того, як козаки мусили піти з Січі й залишали іконостаси та великі образи, які не могли узяти із собою…

Ікона козацької доби – унікальна й неповторна

Перший камінь у „побудову” колекції ікон було закладено у 1905 році – під час експедиції по Катеринославському та Верхньодніпровському повітах, після якої Дмитро Іванович склав звіт – тепер він називається інакше – перший каталог церковних пам’ятників музейної колекції. Звіт нараховував понад півтисячі предметів церковної старовини, серед них – 82 ікони. Вже у 1947 році, після проведення інвентаризації музейного зібрання, ікон поменшало вдвоє. Яка доля спіткала решту – невідомо, у жодних документах відомостей про це немає.

50-60 роки були пов’язані із масовим закриттям і руйнацією храмів. Як не дивно, радянська антирелігійна пропаганда, що поєднувалася із схильністю колективу підпорядковуватися масовій культурі, сприяла збереженню ікон… У той час набули популярності так звані антирелігійні музеї, які формувалися в навчальних закладах та відомствах, їхні колекції і складали храмові молитовні ікони з тих церков та соборів, що руйнувались і перетворювалися на склади.

У 70-х роках XX сторіччя з’ясувалось, що антирелігійні музеї нікому не потрібні, тож колекції роздавали по державних музеях. Саме в такий спосіб у Дніпропетровський історичний музей потрапило дуже багато релігійних експонатів – ікон та церковного начиння. Чимало металевих ікон приносили до музею після археологічних розкопок. Після зруйнування старих будинків на їхніх горищах теж випадково знаходили старі образи, їх також приносили до музею.

На 70-ті роки припадає діяльність комісії Дніпропетровського облвиконкому з виявлення історичних і художніх цінностей. „Найбільшою кількістю експонатів музей „обзавівся” за її допомогою. У 60-70-ті роки було створено комісію з вивчення історико-культурної спадщини – пояснює Алла Москалець, старший науковий співробітник музею ім. Яворницького, – члени комісії обстежили старі храми, які на той час вже не діяли, були перетворені на склади, визначаючи, наскільки потрібно їх реставрувати. Як правило, вони вилучали храмові ікони, які вже просто руйнувались – десь у підвалах знаходили склади цих ікон, визначали їхню цінність і передавали в музеї”.

Та у 90-х роках стало майже неможливим поповнити фонд музею безкоштовним експонатом – адже ікони набули статусу предметів розкоші. Деякі експонати потрапляли до музею прямо з митних постів, тобто релігійне, мистецьке і культурне надбання українців час від часу та й вивозили тихенько за кордон.

Але частіше за все власник такої речі зберігає її у своїй колекції. Якщо не цікава йому ікона – без будь-яких труднощів можна знайти покупця. „Зараз залишився один-єдиний спосіб поповнювати фонд музею, – зазначає Алла Москалець, – купувати на антикварних ринках. Ікон дуже багато, коштують вони дуже дорого, але нам іноді вдається купити. Конкретний експонат, – вказує Алла Москалець на дерев’яну ікону із зображенням дванадцяти апостолів та Марії Магдалени, над якими можна розгледіти голуба, – храмова ікона Китайгородської церкви. Ікону було куплено в приватної особи за 2 тисячі гривень (церкву зруйновано у 60-ті роки). Це далеко не XV сторіччя – написано ікону було у XIX сторіччі, тобто вона безпосередньо не пов’язана з періодом козацтва, але оскільки Китайгород – один із козацьких центрів, вона нам цікава”.

 

Історія козацтва у святих образах

Виставку ікон визначено організаторами як просвітницьку. Особливе місце в ній посідають експонати, що належать до козацької доби. По-перше, це найстаріші ікони серед представлених – XVII-XVIII сторіччя (окрім деяких металевих образів старокняжої доби), по-друге, експонати насправді раритетні, і, по-третє, історія козацтва – вельми славетна сторінка української книги буття. Продовжуючи розповідь, Алла Москалець зазначає: „Козацька ікона – це одна з тих, які не було канонізовано, не було освячено Російською православною церквою у XIX сторіччі у зв’язку з особливостями розвитку іконопису в козацькому краї. При написанні образів на Січі поєднувалися стилі різних регіонів. Власних іконописних майстерень тут не було, тож звичайно сюди потрапляло достатньо багато ікон західної традиції, що були привезені з греко-католицьких церков. Оскільки на Січі не було богословських шкіл, не було кому визначити догматичну вірність. У результаті догмати порушувались. Порушувались приписи вселенських соборів, помісних соборів православної церкви, постанови Священного Синоду. Тому ці ікони не визналися церквою”.

Ікона натільна «Св. Володимир». Київська Русь. XII-XIII ст.

Ікона натільна «Св. Володимир». Київська Русь. XII-XIII ст.

Металеві ікони, що датуються XVIII-XIX сторіччями, – старообрядницькі. Ці зразки, на думку Російської церкви, належали до єретичних. Проте серед козаків, що не зважали на всілякі заборони, такі іконі вшановувались на рівні з писаними. До речі, від утисків канонічної церкви представники старообрядницького православ’я, за словами співробітника історичного музею, тікали не тільки на північ, але й у козацькі землі. „Тут старообрядницьких селищ було багато, не виключено, що і серед козаків були старообрядці. Оскільки серед козаків було більше свободи і в ідеологічному плані, і в релігійному. На Січі треба було правильно перехреститися – трьома перстами – і вже свій.

Ікони на металі дуже красиві, яскраві, довговічні, не темніють, не вкриваються кіптю. Саме тому вони цінувалися навіть у дні гонінь, тому це мистецтво не померло, більш того, воно дуже активно розвивалось, у першу чергу, в регіонах, де був метал”. До речі, литі з міді ікони добре зберігаються навіть під землею, саме тому багато таких зразків є археологічним матеріалом.

Логічно, що на „неправильні” ікони очікувало у багатьох випадках знищення. Проте деяким, що вражали красою і художньою майстерністю або просто потрапляли у потрібний час у потрібне місце, вдалося врятуватись, доживши до кінця XIX – початку XX сторіччя (1904 року було знято заборону на металеві старообрядницькі ікони), коли почалося вивчення, за іконами у тому числі, історії козацтва. Церква у цей час вже розрізняла ікону як об’єкт поклоніння та як витвір мистецтва, музейний експонат. Проте випробування для ікони не закінчуються і сьогодні.

„Потрібно було не тільки представити ікону в храмі зазначає Алла Андріївна, – адже ікона – це дуже складне явище, а й за допомогою ікони просвіщати!” Як запевняють організатори, головна мета виставки – познайомити відвідувачів з основними канонічними типами та іконографічними канонами образів Спасителя, Богородиці та найбільш шанованих у нашому краї святих, показати характерні риси ізводів, стилістичних напрямів російського та українського православного іконопису.

Перед цим аналоєм молився Петро Калнишевський

Одним з унікальних експонатів виставки є аналой з іконою Покрови Пресвятої Богородиці з церкви Нової Січі (1734 р.). Це єдиний оригінал Покрови, що залишився від Запорізької Січі. Доля цього експоната вельми цікава. Після того, як було засновано Нову Січ на річці Підпільній (зараз село Покровське Нікопольського району Дніпропетровської області), козаки побудували дерев’яний храм в ім’я Покрови Пресвятої Богородиці. Січ також отримала назву Покровська.

Богородиця Казанська (вгорі). Колекція Л.О. Красносельського. XVII ст. Дерево, левкас, темпера, золочення. Аналой з іконою Покрови Пресвятої Богородиці (внизу). Україна. XVIII ст.

Богородиця Казанська (вгорі). Колекція Л.О. Красносельського. XVII ст. Дерево, левкас, темпера, золочення.
Аналой з іконою Покрови Пресвятої Богородиці (внизу). Україна. XVIII ст.

Після ліквідації Січі храм зберігся, але його було перенесено на декілька кілометрів від попереднього місця, там і виникло село Покровське. У 1828 році покровські землі разом із селом стають володінням князів В’яземських. Козакам, що не захотіли бути залежними від князя, дозволили піти. Вони взяли із собою деякі невеличкі ікони і церковне начиння з храму та пішли. Іконостас, великі ікони і аналой залишились. На той час храм потребував ремонту (особливість козацьких культових будівель – відсутність фундаменту).

Отже, такі храми швидко руйнувалися. І саме у той час у Санкт-Петербурзі вийшов наказ про те, що будівельним матеріалом для храмів повинно бути каміння, а не деревина. Це й вирішило долю козацького храму – його не стали ремонтувати, а на місці просто почалось будівництво нового храму. Усе, що було у козацькій церкві, перенесли в нову: іконостас, великі ікони та аналой зберігалися у ризниці. Під час дослідницької подорожі Яворницький натрапив на цей храм, де і знайшов іконостас без ікон і аналой, що зараз є справжнім раритетом.

Предмети, які сьогодні становлять величезну цінність для української релігійної культури та історії, на той час, як зазначав Яворницький, були у жахливому стані. Історик звернувся до князя В’яземського із проханням передати або продати вищезазначені речі, але викупити вдалося тільки аналой, та й не без допомоги мецената. Отже, з кінця XIX сторіччя аналой зберігається в особистій колекціі Яворницького, а з 1905 року – в історичному музеї. Виключна цінність такого експоната у тому, що аналой із храмовою іконою був постійно у центрі храму, отже, припущення, що саме перед ним молився Петро Калнишевський, – зовсім не безпідставне! „Якщо буде виставка козацьких раритетів, цей аналой претендуватиме на центральне місце!” – запевняє Алла Москалець.

Науковці не втомлюються сперечатися про ікону Покрови, вмонтовану в аналой. Сам аналой було зроблено у 40-х роках XVIII сторіччя, вирізьблено з цільного стовбура дерева, у стилі українського бароко. Одне з можливих місць, де було виговлено аналой, – майстерні Києво-Печерської лаври.

Та з іконою Покрови Пресвятої Богородиці не все так просто і ясно. Існує твердження, що ікона написана у 40-х роках XVIII сторіччя. Але деякі дослідники схильні до іншої версії – ікону написали не пізніше воцаріння Петра I, тобто не пізніше 1686 року. В основі цього твердження те, що серед історичних персонажів, яких зображено на іконі, царівна Софія та царевич Іван, а вони до 40-х років XVIII сторіччя просто не дожили. Не логічно зображувати правителя, який чи не при посаді, чи помер. А інші персонажі – історичні особи, діяльність яких припадає на 40-і роки XVIII сторіччя, проте нікого з них визначити не вдалося. До речі, серед зображених на іконі людей – два запорожці (праворуч), на жаль, особи козаків не встановлено. Ймовірно, на кошти цих запорожців і було написано ікону.

Ікона Покрови Пресвятої Богородиці незвичайна ще й тим, що не відповідає традиціям православного іконопису, коли Богородиця, Христос, святі займали верхню частину ікони, а історичні персонажі, що молились (серед них найчастіше були високоповажні люди), – розташовувались у нижньому полі ікони. У даному випадку Богородиця знаходиться майже на одному рівні з людьми, що підпадає під католицьку традицію іконопису (Мадонна Милосердя), але все ж таки Божа Матір стоїть на хмарі. Ця ікона Покрови Пресвятої Богородиці не належить ні до східної традиції, ні до західної – маємо унікальний незалежний тип ікони. Запорозький тип ікони Покрови Пресвятої Богородиці.

До людей через віки

Найдавніша у колекціі, натільна двохстворкова ікона з міді із зображенням Федора Стратилата належить до старокняжої доби (датована XII ст.)! Другий створ цієї ікони зберігається у приватній колекції. Найстаріший експонат виставки із числа традиційних дерев’яних ікон, писаних олією у XVII столітті, – Богородиця Казанська з колекції дніпропетровського архітектора О.Л. Красносельського.

Духовність і релігійність козацького краю

„Унікальність вистаки полягає у тому, що вона відображає взагалі існування ікони на території краю, вона збиралася за територіальним і хронологічним принципом. Кожна ікона прив’язана до історії краю – Дніпропетровська, колишньої Катеринославської губернії, а ми, на жаль, не завжди знаємо цю історію. Тож виставка має просто виключне значення, тим більше для регіону, який дуже постраждав від антирелігійної політики XX сторіччя. А усе, що пов’язано із козацтвом, взагалі планомірно знищувалось протягом двох сторіч. Зараз по крихтах збирають козацькі реліквії. Нині, коли відбувається відродження козацтва, вельми актуальним є те, що ми показали саме цей бік – духовність, релігійність козацького краю”, – резюмує Алла Москалець.

Колись співробітників музею неодноразово звинувачували у тому, що вони ведуть релігійну діяльність замість антирелігійної, збираючи колекцію ікон: у 30-тих роках, потім у 60-тих. Сьогодні важко навіть уявити, що сталося б з Божими образами, з цими безцінними іконами, які пов’язують нас, сьогоднішніх, із Всевишнім, з нашими предками та майбутніми поколіннями, якби не мужність і жертовність музейних працівників.

підготував Антон Волошин

 

 

Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Напишіть відгук