Тарас Чухліб: «Уманська різня», «Уманська трагедія» чи «Уманська перемога»?

koliyivschynaСвого часу видатний французький історик Люсьєн Февр висловив цікаву думку про те, що головне завдання історика має полягати в тому щоб зрозуміти людей, які діяли у тих чи інших історичних обставинах[1]. Але чи можна зрозуміти тих людей (а історична наука, насамперед, є історією про Людину і для Людини), які вбивали або ж грабували собі подібних і чи потрібно це робити?

Власне тільки сьогодні наше суспільство, а не тільки історики, приходять до розуміння того, що треба «не судити, а розуміти» своїх попередників. Саме таким, починаючи від Марка Блока та Люсьєна Февра, був і залишається один з головних методологічних постулатів визнаної світовою науковою громадськістю історичної школи «Анналів».

Судити чи зрозуміти? Останнім часом у «вузьких» колах наукового середовища поширилася звичка безпідставно називати представників різних станів українського люду, які проживали у XVIII ст. на Правобережній Україні не інакше як «різунами» або ж «бомжами». При чому це робиться талановитими у своїй сфері істориками, які є відомими вченими не лише в Україні, але й поза її межами і які неодноразово публічно проголошували про дотримання «заповітів» Марка Блока, Люсьєна Февра та їхнього російського послідовника Арона Гуревича.

       

Наталія Яковенко

Наталія Яковенко

  Зокрема, сучасний історик Наталя Яковенко, критикуючи українські підручники з історії, висловила таку думку: «…Уманська різанина 1768 р. або взагалі не потрапляє на сторінки підручників, або фактично схвалюється як виправдана «тяжкими формами польського гноблення» чи метою «звільнити свій народ від кріпацтва і захистити православну віру». Вже не беручи до уваги морального аспекту проблеми, поставлю риторичне запитання: чому ми пропонуємо сучасному школяреві ототожнювати себе конче з «знедоленими низами», які сьогодні в пересічній свідомості асоціюються радше з нещасними бомжами, ніж із суспільством як таким? (виділ. наше. – Т.Ч.)»[2].

З цієї короткої цитати запальної промови відомого історика стає зрозумілим таке, що: по-перше, у 1768 р. в Умані відбулася “різанина” (і це не підлягає обговоренню, адже «питання риторичне»); по-друге, цю “різанину” не можна виправдовувати причинами «польського гноблення» або ж «захистом православної віри»; по-третє, ця ж сама різанина” ще не оцінена з моральної точки зору; по-четверте, “різанину” здійснили «знедолені низи», тобто сучасним сленгом “бомжі” (з рос. – люди «без определенного места жительства», українською – “безхатьки”) і по-четверте, “бомжі-різуни”, які здійснили “різанину” не заслуговують на те, щоб вважати їх належними до тогочасного суспільства.

 

Леонід Зашкільняк

Леонід Зашкільняк

       Емоційні тези пані Яковенко хутко підхопив її колега, львівський історик та фахівець з польської історіографії ХІХ ст. Леонід Зашкільняк. Він також нещадно розкритикував один з вітчизняних шкільних підручників та відзначив, що на його сторінках «гайдамацький рух XVIII століття оцінено як національно-визвольний. Безперечно, що він мав соціальні та національні складники, але це тільки частина правди; тим часом іншу – винищення цивільного населення Правобережної України – замовчано: про так звану уманську різню в підручнику навіть не згадано. З цього всього виникає негативний образ Польщі та поляків як «загарбників» і «поневолювачів»…»[3].

Якщо ми вірно зрозуміли висловлювання колег, то гайдамаки на Правобережній Україні протягом усього ХVIII століття тільки те й робили, що безпричинно “винищували” (а конкретніше – “різали”) цивільне населення, а сучасні автори шкільних підручників формують з поляків «образ ворога», тому що не згадують про “різню” мирних жителів. Дивна все ж таки логіка у шановних істориків.

        Історична наука розвивається лише тоді коли відбувається полеміка щодо тих чи інших проблем, в т. ч. і дискусія між представниками різних історіографічних шкіл та напрямків. Зважаючи на те, що мої опоненти за спеціалізацією належать до полоністів (а тому свідомо чи підсвідомо прагнуть захистити «польське» або ж «шляхетське» бачення історичних подій), а ми досліджуємо історію козацтва та українсько-польських відносин другої половини XVII – XVIII ст. спробуємо пояснити причини та мотивації оволодіння “бомжами” та “запорозькими відчайдухами(за версією опонентів)[4] міста Умані влітку 1768 р.

1         Зауважимо, що нами вже давно була висловлена думка про те, що у XVIII ст. гайдамаків називали не інакше як «диявольським плодом», але це означення головним чином побутувало на теренах Лівобережної України (Гетьманщини)[5]. Відомо також і те, що «гайдамаками» на Запорозькій Січі називали тих, хто не підкорявся владі отамана та військової старшини[6]. З огляду на це, підтримуємо думку історика Григорія Храбана щодо невідповідності терміну «гайдамаччина» тогочасним подіям[7].

Оригінальною залишається думка Пантелеймона Куліша: «Первоначальными гайдамаками были в нем его собственные жолнеры, от которых страдали все провинции и которые, состоя почти из одной шляхты, вкоренили в ее духе всеподавляющий деспотизм личного произвола…»[8].

Пантелеймон Куліш

Пантелеймон Куліш

Згідно з дослідженнями Володимира Антоновича термін «гайдамацький» вперше був вжитий ще у 1717 р.[9] Хоча як дослідив польський історик Пьотр Борек вирази «гайдамаки», «гайдамацький» у польських джерелах спорадично вживалися стосовно українського козацтва ще від 1649 р., тобто від початку революції Богдана Хмельницького[10]. Польська шляхта розуміла під “гайдамаками” тих, хто вчиняв проти неї будь-які розбійні дії. Українські повстанці не вживали цієї “образливої” назви щодо себе, а називали себе не інакше як «козаки». А тому, з огляду на історичні реалії та історіографічну традицію будемо означувати цей повстанський рух як “козацько-гайдамацький”.

На нашу думку, козацько-гайдамацький рух як явище масового спротиву владі Корони Польської у XVIII ст. розпочалася не в 1717 р., а мав коріння ще у повстанні 1702 – 1704 рр. на чолі з гетьманом Самійлом Самусем і полковником Семеном Палієм. У свою чергу т. зв. Друга Хмельниччина була спричинена османсько-польським Карловицьким мирним договором 1699 р. за яким до Польщі відійшли правобережні території України, а також виникла у результаті реакції на заборонні постанови Варшавського сейму 1697 та 1699 рр. щодо скасування козацького стану на Київщині та Східному Поділлі. А завершилася тогочасний спротив коронній владі вже наприкінці XVIII ст., із другим поділом Речі Посполитої (1793) та переходом українських земель «з правого боку» Дніпра під владу Російської імперії.

Після скасування козацьких органів самоуправління у 1711 – 1712 рр. представники шляхетського стану (головно, польського за етнічним походженням, або ж політичним самовизначенням), зайняли усі вищі державні та земські уряди у Київському та Брацлавському воєводствах Корони Польської. І саме цей факт, поряд з штучним порушенням традиційної соціальної стратифікації цих земель почало живити козацько-гайдамацький рух. Його учасники, незважаючи на сеймові постанови центральної влади та ухвали місцевих сеймиків продовжували вперто називати себе козаками. Про це, наприклад, свідчив відомий «Маніфест козаків воєводств Київського і Брацлавського», який згідно з усталеним річпосполитським правовим порядком був внесений до вінницької гродської книги 11 березня 1769 р. Він був підписаний не «гайдамаками», а місцевими козаками з Київщини, Вінниччини та Черкащини: немирівським козаком Олексієм Попейко, ваховським осавулом Хведьком Пузайським, Семеном Немирівським з Тульчина, уманським козаком з Поланки Романом Романенко, уманським козаком з Ружанки Савком Лісовенком, козак з Дашова Яків Семененко та ін.[11]. Зауважимо, що за проведеною коронними урядниками у 1765 р. люстрацією в Київському повіті однойменного воєводства проживало 1 тисяча 262 козаки, в Білій Церкві – 354, Чигирині – 296, Черкасах – 132, Каневі – 110, Корсуні – 88 козаків. А в 1789 р. у Чигирині проживало вже тільки 38 козаків, а в Богуславі неподалік Білої Церкви – 93 місцевих козаки (їх не слід плутати з тими, що входили до «козацької міліції» або ж надвірного козацтва).

Поза тим коронна влада, не зважаючи на участь місцевого козацтва у перманентних повстанських діях, означувала ці події як “хлопський”, тобто селянський бунт. Про це, зокрема, свідчив 7-й пункт меморіалу, який був складений для інформування великого коронного гетьмана Й. К. Браницького про складну ситуацію у східних воєводствах наприкінці 1750-х рр.: «Селянство («хлопство») як є ставиться неприхильно до війська [коронного], але симпатизує найщиріше гайдамакам…»[12]. Сам король Речі Посполитої Станіслав Август Понятовський хвилювався з приводу «збунтованого в Україні селянства, що вже починає повертати проти своїх панів у Мозирському повіті»[13]. Про це йшлося у королівському листі до польного писаря Великого Князівства Литовського Сосновського від 21 серпня 1768 р. Придушення Коліївщини Станіслав Август називав «війною проти хлопства» (лист до коронного ловчого К. Браницького від 20. 07. 1768 р. з Варшави) та погоджувався на те, «щоб задовільнити тамтешніх поміщиків карою селян», яка дуже йому «подобалася»[14]. У той же час серед причин Коліївщини шляхта називала й «королівську тиранію», що, зокрема, прозвучало у Маніфесті конфедератів від 9 серпня 1770 р.: «…зміцнилася і ствердилася тиранія, свідком того піднятий бунт України»[15]. Типовими були висловлювання у листі шляхтича С. Гавронського, що у травні 1766 р. надійшов до канцелярії короля Станіслава Августа: «Справа правдива, що не може бути ніколи страшнішого краю нашому як бунти хлопські, оскільки зараз Україна як ніколи озброєна…»[16]. Згідно із записами аноніма про події Коліївщини 1768 р.: «Кожний господар [в Україні] був козаком і давав до міліції козака з цілим обладунком козацьким: рушниця, спис, пара пістолетів, порох та кінь»[17]. Цікаво, що ще в меморіалі під назвою «Дефекти України» складеному для великого коронного гетьмана Й. К. Браницького у 1759 р. відзначалося: «Зброї у селян немало у кожного знаходиться, то загалом є шкідливим для добра посполитого, особливо для цього краю, який прагне до бунтів»[18].345ddc8998b1

В українській та польській історіографіях існує досить багато грунтовних наукових праць, які висвітлюють різноманітні проблеми козацько-гайдамацького руху. Хоча не є секретом і той факт, що й до сьогодні традиції «класового підходу» ще превалюють як в Україні так і в Польщі. Поза тим, багато польських істориків звернули увагу на масову (!) підтримку гайдамацьких виступів місцевим населенням Правобережної України. Зокрема, Антоні Подраза та Емануель Ростворовський відзначали, що гайдамаччина за підтримки українського люду “стала «яскравим прикладом соціального і національного визволення»[19], а, отже, маркували цей рух не лише як соціальний, але і визвольний. Окрім того, до табору «бомжів-гайдамаків», які на думку п. Наталії Яковенко походили із «знедолених низів», досить часто потрапляли представники польської шляхти. Наприклад, В. Ржевуський у листі від 2 лютого 1762 р. до надвірного маршалка Ю. Мнішека писав, що ватажки повстанців «добирали в десятеро більше наших з Польщі гультяїв, пияків, навіть і шляхту, оселедці їм голили і на гайдамаків перетворювали, на партії поділяли»[20]26_09_edited

Те що відбулося в Умані 9 – 10 (20 – 21) червня 1768 р. вже польські та єврейські сучасники назвали “різаниною”. За свідченнями очевидців у місті (яке в очах повстанців було столицею «польської частини» України, адже ним володів воєвода Київського воєводства Ф. Потоцький) було знищено не лише військових, які мужньо обороняли Умань, але і тих «цивільних», що заховалися за фортечними мурами. Називаються різні цифри загиблих – 2 000, 5 000, 18 000, 50 000, 85 125, 100 000, 180 000, 200 000 та ін. Власне за нашими підрахунками під час захоплення Умані було вбито та захоплено в полон не більше 2 500 осіб. Серед них були: представники шляхти польського походження, яка зібралася з навколишніх містечок і селищ; священики католицького та уніатського віросповідання, а також представники місцевого єврейства. До речі, у ніч з 9 на 10 червня до повстанського табору з Умані втекла частина міщан, яка, очевидно, була українського походження. А перед вирішальним штурмом до міста від «гайдамаків» було надіслано ультиматум з пропозицією здатися добровільно за умови збереження життя та пропозицією виїзду за межі України. А тепер запитаємо наших опонентів: чи надходили подібні пропозиції провідникам єврейської спільноти, у той час коли їх масово вбивали та виганяли з Франції, Іспанії, Голландії, Німеччини й тієї ж Центральної Польщі?image006

Звичайно, що з позицій новітнього «гуманістичного» часу виправдати подальші жорстокі дії повстанців (в т. ч. і щодо єврейського люду) не можна і не потрібно, але чи є «осучаснене моралізаторство» предметом дослідження для історичної науки. Адже у конкретному випадку історик повинен оцінювати подію у контексті суспільних, політичних, ціннісних та інших реалій життя XVIII ст. З огляду на це переконані, що вже з 11 червня 1769 р. почало існувати кілька історичних «правд» – «правда переможених» і «правда переможця» (який, правда, невдовзі став «переможеним»). З точки зору переможених – польської шляхти, католицького та уніатського кліру й багатого єврейства, в Умані відбулася безпричинна “різанина”. Хіба міг шляхтич визнати хоча б якісь правові причини на повстання «хлопа», а тим паче козака? А в чому був винен єврей-орендатор та члени його родини? А хіба у чомусь завинив уніатський священик, який відбував службу в православному храмі?card-10_001_edited

Однак з боку короткочасного переможця – українських козаків та селян – відбулося завоювання та звільнення міста, в якому відбулося проголошення відновлення традиційного для них суспільно-політичного устрою у формі Гетьманщини. Саме тому зайняття міста повсталими можна означувати в українських підручниках з історії як “Уманську перемогу”. Адже козацький устрій існував тут з часів Хмельниччини і був знищений у результаті військових дій та міжнародних домовленостей Польщі, Росії і Туреччини у 1712 – 1714 рр. Нагадаємо, що місто Умань з 1648 р. до 1712 р. з невеликою перервою було великим полковим містом Козацької держави, а з 1669 р. до 1674 р. – гетьманською резиденцією Михайла Ханенка.

Відомо, що протягом 1768 р. у містах і селах Київського і Брацлавського воєводств Корони Польської створювалися органи управління, які наслідували риси полково-сотенного ладу Українського гетьманату другої половини XVII – початку XVIII ст.[21]. Шляхтичі Тучабський і Квасневський згадували про обрання повстанцями «гетьманом» і «князем Смілянським» Максима Залізняка; «полковником і князем Уманським» Івана Гонту; «радцею Уманщини» козака Уласенка[22]. Сучасники також стверджували, що на певному етапі повстання 1768 р. його керівництво «почало відділяти козаків від хлопів і віддавати останніх під владу поставлених ними комендантів, а по другим селам поставили отаманів, які слідкували за тим, щоб хлопство господарювало і працювало на них козаків, щоб на них збиралися з хлопства прибутки і щоб увесь отримуваний від них провіант і фураж вчасно доставлявся у військо»[23]. Згідно з свідченнями на допиті запорозького козака Лавріна Кантаржея «Залізняк всякого їм по достоїнству жалує і дає письмовий від себе всяким людям наказ, щоб всі його наглядом були… і за всім порядком, що від нього виходить, залишалися під його владою, а тих, хто не слухається жорстокими штрафами лякав»[24]. Сам керівник повстання Максим Залізняк оголошував листа в якому говорилося «що треба відібрати Україну в Польщі аж по Случ і Дністер»[25]. Тобто йшлося про відновлення традиційної території Козацької держави.

А тому замість того, щоб навішувати принизливо-ідеологічні «ярлики» на учасників майже столітнього (!) козацько-гайдамацького повстаннятноїа на участь місцевого козацтва у перманентих станський анським козаком з ” XVIII ст. та Уманської перемоги 1768 р. (хоча не заперечуємо проти того, щоб польські історики називали її «Уманською різаниною», а єврейські – «Уманською трагедією») пропонуємо нашим опонентам та їхнім учням звернутися до вивчення таких проблем як: «Соціальна організація та господарська психологія селянства Правобережної України у XVIII ст.», «Селянська еліта українських земель Речі Посполитої»; «Селяни східних воєводств Корони Польської в контексті соціальної політики уряду», «Соціальні уявлення та настрої селян в українських воєводствах Речі Посполитої», «Ставлення селян Правобережної України до владних структур», «Соціальний темперамент українських селян у XVIII ст.», «Стратифікація козацтва та шляхетства на Правобережній Україні у 1712 – 1793 рр.» тощо.26_05_edited

Досить цікаво, на нашу думку, було б подивитися на козацько-гайдамацький рух загалом та Коліївщину 1768 р. зокрема не тільки у контексті теорії соціального розбійництва британського історика Ерика Гобсбаума, але і через призму соціологічної науки, зокрема концептів видатного американського соціолога Пітирима Сорокіна. Останній відзначав, що до основних потреб людини «всіх часів» треба зарахувати такі: 1) задоволення голоду і спраги; 2) збереження власного роду; 3) самозахисту від сил і впливів, які загрожують життю; в т. ч. і самооборони від соціальної небезпеки – небезпечних для життя і здоров’я соціальних умов; 4) захисту та опікунства «своїх» (груповий самозахист); 5) свободи пересування та руху; 6) фізіологічних потреб, в т. ч. і відпочинку; 7) спілкування з подібними собі; 8) інтелектуальної діяльності; 9) почуттєво-емоційних переживань; 10) вольової діяльності.

Окрім того, на сьогодні свого дослідника та наукового розкриття чекають такі важливі історичні проблеми: 1) мотивації участі у «селянській революції» XVIII ст. запорозьких козаків, які були родом з Правобережжя; 2) поширення уніатської церкви на теренах польської України, а також дослідження кількісного та етнічного складу її священиків; 3) участі представників шляхетського та міщанського станів на боці повстанців; 4) зовнішньополітичних впливів на «гайдамацький рух» з боку Російської, Османської та Австрійської імперій, Французького та Пруського королівств; 5) боротьба з гайдамаками на Лівобережній Україні-Гетьманщині та Запорозькій Січі; 6) повсякденне життя єврейської громади та українсько-єврейські стосунки в межах Корони Польської; 7) всебічне висвітлення життя та діяльності магнатських родин на Правобережній Україні; 8) порівняльний аналіз і типологізація т. зв. Гайдамаччини у зв’язку з історією аналогічних рухів в інших країнах тогочасної Європи та Азії тощо.

Сподіваємося, що кожен з неупереджених фахівців, або той, хто хоча б опрацює збірники документів з історії козацько-гайдамацького руху, зрозуміє, що частина необхідних для життя людських потреб українського населення Правобережної України все ж таки не враховувалася вищими «станами» Речі Посполитої – королем, сеймом та шляхтою. А тому в межах Київського та Брацлавського, й частково Подільського і Волинського воєводств так довго тлів і періодично розгорався соціальний конфлікт, який мав під собою глибинні релігійні, економічні, політичні, етнічні, світоглядні та інші історичні причини. Очевидно, що вони сягали попереднього, XVII ст., коли на теренах від “Дніпра до Случі” започаткувався й довгий час існував альтернативний коронній владі державно-політичний устрій у вигляді Гетьманату. Уманська перемога 1768 р. повсталого селянства на чолі з козацтвом (як правобережним так і запорозьким) переконливо засвідчила двоголітню тяглість ідеї державницького існування українського народу від часів революції на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким.

Тарас Чухліб,
доктор історичних наук,
провідний науковий співробітник
Інституту історії України НАН України

[1] Див.: Льюсьен Февр. Бои за историю. – Москва,1991.

[2] Шкільна історія очима істориків-науковців. Матеріали Робочої наради з моніторингу шкільних підручників історії України. – К.,2008. – С.12.

[3] Зашкільняк Л. Історія «своя» й історія «чужа» // Критика. – Число 9 – 10. – 2009. – С.26.

[4] Саме «запорозькими відчайдухами» назвала Н. Яковенко гайдамаків, при цьому чомусь відмовляючи їм як «простим людям» у «захисті православної віри» (Див.: Яковенко Н. Вступ до історії. – К.,2008. – С.248).

[5] Див.: Гуржій О., Чухліб Т. Гетьманська Україна. – К.,1999.

[6] Чухліб Т. Гайдамацький рух в світлі джерел з українського табору // Українсько-польський науковий діалог в Умані. Зб. наук. праць. – Умань, Гнєзно, 2009. – С. 260.

[7] Храбан Г. Спалах гніву народного. – К.,1989. – С.3 – 4.

[8] Див.: Кулиш П. Записки о Южной Руси. – Т. 2. – СПб., 1857

[9] Антонович В. Акты о гайдамаках (1700 – 1768) // Архив Юго-Западной России. – Ч.3. – Т.ІІІ. – Киев,1876. – С.6

[10] Borek P. Ukraina w staropolskich diariuszach i pamietnikach. Bogaterowie, fortece, tradycja. – Krakow,2001. – S.113 – 114.

[11] Бібліотека МузеюЧарторийських у Кракові, відділ рукописів. – Рукоп. 841, арк. 408. Опубл.: Бродович Ф. Записки о событиях на Волыни и Подоле в 1789 году. – Москва, 1870. – С.119 – 121.

[12] БМЧ Краків. – Рукоп. 3835, №14, арк.39.

[13] Korespondencya miedzy Stanislawiem Augustem a Ksawerym Branickim lowczym koronnym w roku 1768 / Wyd. J. Gumsolowicz. – Krakow,1872. – S.187.

[14] Ibid. – S.33, 41.

[15] Документы, обьясняющие историю западно-русского края и его отношения к России и к Польшею. – Санкт-Петербург,1865. – С.512 – 513.

[16] БМЧ Краків. – Рукоп. 654, арк. 297.

[17] Rzerz Humanska czyli Historia Rewolucji…// Bunt Haydamakow na Ukrainie r.1768, opisany przez Lippomana i dwoch bezimiennych. – Poznan,1854. – S.119

[18] БМЧ Краків. – Рукоп. 3835, №14, арк.38.

[19] Podraza A., Rostworowski E. Materialy do sytuacji na Ukrainie Prawobrzeznej i ruchow hajdamackich lat 50-tych i 60-tych XVIII wieku z korespondencji Jerzego Wandalina Mniszcha // Przeglad Historyczny. – T.XLVII. – 1956. – S.147.

[20] БМЧ Краків. – Рукоп. 3849, №54, арк. 193.

[21] Згідно з реляцією шляхтича С. Крушельницького, Максим Залізняк написав лист який «промовляв, що належить відібрати Україну в ляхів аж по Случ і Дністер, витяти жидів, Січ наново утворити і в той самий спосіб звільнити козаків від панського ярма» (Z dziejow Hadamaczyzny / Z predm. H. Moscickiego. – Cz.II. Warszawa,1905. – S.12).

[22] Bunt Haydamakow na Ukrainie r.1768, opisany przez Lippomana i dwoch bezimiennych. – Poznan,1854. – S.61.

[23] Moszczenski. Pamietniki do historii polskiej w ostatnich latach panowania Augusta III i pierwszych St. Poniatowskiego. – Warszawa,1905. – S.120. Див. також: Иваницкий С. Польские мемуари о крестьянском восстании 1768 г. // Ученые записки ЛГПИ им. А. Герцена. – Т.11: Факультет исторических наук. – Ленинград,1938. – С.246.

[24] Архів Санкт-Петербурзького Інституту історії РАН. – Ф.200, оп. 3, № 215, арк. 22 зв. – 23.

[25] Opisanie rzezi Umanskiej w roku 1768… przez Stanislawa Kruszelnickiego // Moscicki H. Z dziejow Hajdamaczyzny. – Cz.II. – Warszawa,1905. – S.12.

Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Напишіть відгук