Славний нащадок запорожців (про Миколу Миколайовича Миклухо-Маклая)

mikluho-maklay
17 липня 2016 року виповнилося 170 років від дня народження видатного вітчизняного мандрівника і вченого Миколи Миколайовича Миклухо-Маклая. Впродовж тривалого часу російська і радянська історіографія називала М.М. Миклухо-Маклая не інакше як “выдающимся русским учёным-этнографом и путешественником”

Один з пращурів майбутнього вченого Охрім Макуха був курінним отаманом Запорізької Січі, а всі три його сини — Омелько, Назар і Хома разом з батьком боролися з польською шляхтою. Але середній син, Назар, закохавшись в чарівну шляхтянку під час облоги козаками польської фортеці й разом з нею переметнувся до поляків. Брати вирішили викрасти з оточеної  твердині перебіжчика. Проникнувши до ворожого укріплення, вони полонили Назара, але коли поверталися, натрапили на польську засідку. В сутичці Хома загинув, а Омелькові все ж вдалося доправити до свого табору зв’язаного Назара. Над зрадником влаштували суд, на якому головним обвинувачем був батько, котрий  виніс синові найсуворіший вирок — смертну кару, яку й сам вчинив привселюдно.kropivnitskii-bulba

Прапрадіда Маклая, сина Омелька, звали Степаном Макухою. Він  був сотником у козацькому війську і змінив своє прізвище на “благородніше”. А сталося це через те, що  в 1772 році при взятті Очакова, під час одного з боїв Степан зумів узяти в полон «високого» турецького командира — Сафар-бея. За бойові заслуги герой отримав від головнокомандуючого російською армією фельдмаршала Петра Румянцева чин хорунжого. За клопотанням Румянцева Степану було дароване потомствене дворянство. І хто б міг повірити, що в юні роки Степан Макуха мав прізвисько «Махлай», що означало «недотепа». Проте коли постала необхідність підписувати казенні папери — вже в новій якості спадкового дворянина та хорунжого! — то Степан Макуха вирішив «облагородити» своє прізвище й замінити неблагозвучне «Макуха» на «Миклуха», а «Махлая» — на не дуже зрозумілого «Маклая». Обидві частини прізвища Степан став писати через рисочку.

1004610-mikhl007_2_200Батько Миклухо-Маклая Микола Ілліч народився в містечку Стародуб на Чернігівщині. За відсутності коштів, до Петербурга дійшов пішки. У Петербурзі йому поталанило, його голодного, без копійки в кишені, зустрів на вулиці Олексій Костянтинович Толстой, який сам у дитинстві жив у Ніжині і йому були добре знайомі вишиванка та картуз Ніжинського ліцею. Він допоміг хлопцеві вступити до Інституту корпусу інженерів шляхів сполучень і винайняв для нього квартиру. Пізніше О. Толстой познайомив Миколу Ілліча з Некрасовим та Герценом, з яким той подружився на багато років. Його старший брат Григорій навчався й товаришував з юним Миколою Гоголем. Григорій  не раз розповідав майбутньому письменнику  сімейну легенду й до кінця життя був абсолютно переконаний, що саме вона була покладена геніальним письменником у основу одного з найдраматичніших епізодів «Тараса Бульби»! Після закінчення Петербурзького інженерного інституту батько очолював одну з ділянок будівництва московсько-петербурзької залізниці. Після закінчення будівництва його призначили начальником столичної станції і комендантом вокзалу.

Микола Ілліч був знайомий з творчістю Тараса Шевченка ще з 1842 року, тоді Олексій Толстой подарував йому рукописні списки поем “Гайдамаки”, “Катерина”, “Гамалія” і “Єретик”. А коли почалося клопотання про звільнення Кобзаря із заслання, він вислав поетові 150 карбованців. Але поштовий переказ було перехоплено, а над Миколою Іллічем розпочалося слідство. Батька Миколи Миколайовича в 1856 році звільнили зі служби і мали судити, але довідка лікаря про те, що він був хворий на сухоти, врятувала його від суду. Микола Ілліч помер у січні 1858 року, сорока років від роду. Усі турботи про сім’ю лягли на плечі мужньої і розумної дружини покійного — Катерини Семенівни. Мати зуміла дати всім дітям вищу освіту.

1004610-pic_2Мати Миклухо-Маклая Катерина Семенівна походила з мішаної німецько-польської родини: лікаря, учасника війни 1812 року, підполковника у відставці С.Ф.Беккера, зрусифікованого німця, і польської дворянки Лідії Шатковської. Дивовижно, але Шатковські походили від Міцкевичів, а Беккери — від Гете. Томики обох геніальних поетів — польського та німецького — Микола Миклуха-Маклай завжди возив із собою. У часи небезпечних подорожей ці книжки, як і образ предка — українського козака, надихали його та оберігали.

 

Шлюб Миколи Ілліча і Катерини Семенівни виявився щасливим. У подружжя народилося п’ятеро дітей: сини Сергій, Микола, Володимир, Михайло та дочка Ольга. Микола Ілліч жив із сім’єю тут же на будівництві. Ось у таких похідних умовах і народився 17 липня 1846 року у с. Рождественському на Новгородщині другий син, названий Миколою. Дитинство Миколи Миклухи було складним. Здавалося, не було такої дитячої хвороби, яка обминула б його стороною. Микола навчився читати в чотири роки і до семи років встиг прочитати багато книжок, непогано знав латинь, французьку та німецьку мови, а також чудово малював і грав на фортепіано. Але його не прийняли навіть до першого класу початкової школи через загальну слабість і сильний дефект мови.

Освіту Микола здобував в Петербурзі в гімназії та університеті, звідки його декілька разів виключали за протирежимні погляди. Допомагав відновитися на навчанні давній товариш батька, російський письменник Олексій Толстой. Це була помста режиму синові за батька. Побоюючись арешту юнак додав до прізвища слово Маклай і з таким паспортом виїхав до Німеччини, де закінчив  філософський факультет Гайдельберзького університету, а потім здобув медичну освіту в Йенському та Лейпцизькому університетах. Ставши науковцем, він здійснив десять подорожей до Філіппін, Малакки, Австралії, Нової Гвінеї тощо.

У 1873 році Катерина Семенівна виконала заповіт чоловіка, який мріяв після виходу на пенсію придбати невеличкий маєток в Україні і решту років прожити “в краю соняхів і калини”. За кошти, виручені від розпродажу акцій, придбаних ще за життя чоловіка, Катерина Семенівна купила маєток у Малині і з синами Сергієм і Михайлом та донькою Ольгою переїхала туди на постійне мешкання.

На запрошення матері приїхати до Малина молодий дослідник обіцяє зробити це в  1877 році. Та цим намірам було суджено збутися лише в 1886 році. У листі до брата Сергія Микола Миколайович повідомляв, що з Порт-Саїда він в кінці квітня прибуде до Одеси, а звідтіля “з небагатьма речами дістанеться Києва й Малина”.

Після 10-денного перебування в Одесі (вчений чекав на аудієнцію з царем Олександром ІІІ для вирішення особистих справ) Микола Миколайович на початку травня дістався до Малина. У Малині мандрівник пробув понад два місяці. Тут він вивчав побут, звичаї, традиції місцевого населення, захоплювався народною творчістю, досліджував багатий тваринний і рослинний світ краю, цікавився історією древлян, у сусідніх селах вивчав антропологічні особливості жителів Полісся. Та найголовнішим його завданням було, підготувати до друку свої “Подорожі”. Робота була з нелегких. Доводилося, поряд з літературною правкою, здійснювати переклад, оскільки чимало щоденників і заміток було написано іноземними мовами (він знав їх 17). Як би там не було, редакційну підготовку І-го тому подорожей мандрівника було закінчено саме в Малині.

Другі відвідини Малина припадають на літо 1887 року. Цього разу родину він відвідав разом із дружиною Маргаритою Робертсон і дітьми Олександром і Володимиром. До останніх днів свого життя видатний вчений цікавився Малином, рідними і знайомими. Нестатки і тяжка хвороба підірвали здоров’я М.М.Миклухо-Маклая. Він помер у квітні 1888 року і похований в Петербурзі на знаменитих Літературних містках Волкового кладовища, поряд з могилою батька.

Маргарита Робертсон, жінка Н.Н. Миклухо-Маклая, з сином.

Маргарита Робертсон, жінка Н.Н. Миклухо-Маклая, з сином.

Після смерті сина Катерина Семенівна присвячує себе освітянській діяльності. Довгі роки поруч з нею жив її наймолодший син — геолог Михайло, який вивчав надра північно-західної частини українського Полісся. Ще й досі старожили Малина місцину, де жив Михайло Михайлович, називають Михайлівкою. Михайло Миклухо-Маклай помер у Ленінграді в 1927 році. Після смерті Миколи Миколайовича Маргарита Робертсон, проживши з дітьми ціле літо в Малині, назавжди виїхала в Австралію, і всі прямі нащадки по лінії вченого живуть відтепер на зеленому континенті. Катерина Семенівна прожила довге життя і померла 1905 року в Малині. Її могила збереглася на міському цвинтарі.

Брат Миколи Миколайовича Володимир був морським офіцером і загинув у Цусімській битві, керуючи панцернгиком «Адмирал Ушаков».

У приміщенні Малинського лісового технікуму створено музейну експозицію, яка розповідає про подвижницьке життя Миклухо-Маклая, його родину та малинський період життя.  У 1986 році у центрі Малина вченому встановлено пам’ятник. Пам’ять про видатного вченого і людину живе у вдячній пам’яті нащадків. Двічі до Малина – в 1980 та у 1988 рр.-  приїздив онук великого вченого Роберт Миклухо-Маклай, який мешкає в Австралії.

Ще одним доказом того, хто за національністю Миклухо-Маклай, свідчить його відповідь на запитання кореспондента газети “Сідней морнінг Гералд” у 1884 р.: “Моя особа є живим прикладом того, як щасливо з’єдналися три одвічно ворожі сили. Палка кров запорожців мирно злилася з кров’ю їхніх, здавалося, непримиренних ворогів — гордих поляків, розбавлена кров’ю холодних німців.”

А ким же вважав себе сам Миклухо-Маклай? Підкреслюючи, що є російським вченим і водночас відзначаючи: «Я дуже люблю вітчизну свого батька».

888491_900Так, саме українського, хоч світ знав його як російського вченого і мандрівника, і про свої мандри та відкриття звітував Російському географічному товариству й Академії наук. Проте цей син українського народу належить передусім людству, його внесок у світову науку — величезний. Крім російської, він спілкувався 16 мовами народів світу. Його науковий доробок перевищує 160 праць, переважна частина яких присвячена антропологічному та етнографічному вивченню народів Нової Гвінеї. Більшу частину свого короткого життя Миклухо-Маклай провів за межами Російської імперії, в мандрах по світу.

І, наостанок, варто нагадати, що у дворянського роду М.М. Миклухо-Маклая був свій родовий герб з девізом: «Чистий, як лебідь. Ось моя доля», який з чистою совістю він проніс протягом свого короткого, але надзвичайно насиченого подіями життя.

пам'ятник Миклухо Маклаю у Папуа Новiй Гвiнеї

пам’ятник Миклухо Маклаю у Папуа Новiй Гвiнеї

Василь Вельможко, краєзнавець

 

Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Напишіть відгук