Василь ВІРАСТЮК: «Я ніколи не став би геєм»

7eb84a1-1375949195
Найсильніший українець Василь Вірастюк у розмові з кореспондентом Антоном Борковським розповів про мовне питання, перевиховання мажорів, і чим для нього є козаччина.

 Складно бути найсильнішою людиною світу?

– Та що тут складного? От коли йшов до того, було справді важко.

 Як бути з шанувальниками, коли навіть по кефір спокійно не вийдеш?

– Мене це особливо не напружує – хіба крім моментів, коли приїжджаю кудись із дружиною психологічно відпочити, а тут усі починають фотографувати.

 Сильно після мандрівок розширився світогляд?

– Можливість поїздити світом справді змінює світогляд – стаєш терпимішим і спокійнішим. Коли повертаєшся, завжди відчуваєш різницю між європейцями й нашими людьми, починаючи з викидання сміття просто на асфальт і закінчуючи якимись глобальнішими речами. У нас мало всміхаються.

 То прийшла мудрість?

– Спокійнішим стаєш із віком. Це ж не 22 роки, коли шило в заді сидить. Та й тепер, якби була можливість, певно, поводився б так само. Хоча вже свідомий – у деяких моментах маєш поводитися серйозно, бо ж сім’я, діти… Серед близьких друзів дозволяю собі бути емоційним – чому б і ні. Але треба знати, де. Аби, так би мовити, не пішла погана слава…

 Чим займалися у «лихі 1990-ті»?

– Мене це все обминуло завдяки спорту. Тоді мало чим цікавився, крім спорту і результатів, усе решта було «паралельно» – я мав мету і до неї йшов, по два тренування в день. Мене не просили за когось там піти – такого не було. Бракувало навіть часу на кіно з друзями. У 15-16 років, коли всі переживають перші закоханості і цьомки-бомки, в мене навіть і цього не було. Почався цей період десь у 18 років – звернув увагу на дівчину, але нічого романтичного не сталося. То як у коня шори – тільки вперед, тільки результат, усіма силами. Але інакше нічого і не вдалося б, незалежно, яким видом спорту займаєшся.

 Билися?

– Уперше мені носа зламали у селі в бабусі. Штахетиною. Було мені років 18. Я часто туди навідувався, чи не щоліта. Пішли ми на дискотеку в клуб – і, як завжди у кожному селі, була там група неодружених хлопців після армії, років по 25, але ще не визначених у житті. Буйні були. От на таку компанію я й натрапив – зробив одному з них зауваження. Вийшли ми по-нормальному, сам на сам, а виявилося, що це був не «раз на раз», а «раз на три». Зрештою, бійки як такої не було – одному я дав ногою, другому зарядив кулаком, а тут мені збоку штахетиною дали – і я поплив. Ситуацію побачили інші хлопці, тож на тому все й закінчилося.3204f511d3b4718bfbbcf4090657d1481466419619

 Збиралися у десант, а потрапили чомусь у спортроту…

– Хотів іти в десантно-штурмовий батальйон, хоча на той період уже був майстром спорту. Відчував якусь романтику – парашути тощо. Але мені у військкоматі каже брат Роман: «Ти що, дебіл? За тебе вже домовились у спортроті, а ти в ДШБ лізеш. Ти що?!» (сміється).

 А як було в охороні?

– На щастя, обійшлося без екстремальних випадків. Як нас учили, єдиний подібний випадок в охоронця може стати останнім, тож краще, аби їх просто не було. Завдання охоронця і охорони взагалі – не довести до самого моменту, застерегти від нього. Інформацію слід бачити і зчитувати, а для цього треба зважати на деталі – читаєш людей, хто як іде, хто ховає очі, хто оглядається, хто ховає руку в кишені, хто з сумкою, хто з пакетом… Спочатку голова гула – купа інформації, яку треба дешифрувати. Це вже потім усе на автоматі. От, скажімо, йдеш вулицею, повертаєшся назад, а лежить кульок, якого раніше не було. Слід відчувати мовні діалекти й інші нюанси. Або ж проходимо повз якийсь столик – всі з дітьми сидять, а якийсь хлопець риється в кульку. Тобто ситуація нестандартна і слід зайняти відповідну позицію: між підозрілим місцем і людиною, яку охороняєш. Часто той, хто має негарний задум, відмовляється від нього в разі наявності когось третього. Охоронцеві постійно треба бути отим «третім».

 Це був самурайський підхід до справи – чи радше американський?

– Охорона – дивна штука. Робота ненормована і специфічна. Треба одразу налаштуватися на те, що ніхто дякувати не буде. Хтось думає – от піду в охорону і так пильнуватиму свого віпа, що він буде повік вдячний. Ніколи не чекай подяк. Людина ніколи не оцінить обсягу роботи, крім випадку, коли станеться неординарна ситуація і вам вдасться вижити. В решті випадків всі, кого охороняєш, просто скажуть: «Та я в це не вірю». Ніхто не знає, як воно може статися, але напоготові слід бути завжди – знати техніку безпеки і ворогів.

 Неординарні ситуації траплялися?

– Були напряги. Якщо охорону замовляють, слід розуміти, що тривають якісь внутрішні війни. Іноді допомагає інтуїція: скажімо, їдеш в автомобілі, відчуваєш напругу – щось може статися. Тоді треба бути дуже обережним. Хоча насправді обережним слід бути завжди: напад чи замовне вбивство – це ж не війна, ніхто не пришле «чорну мітку» або есемеску: «Ти, блін, козел, сьогодні буду тебе “валити”». Вбивають тихо, спокійно, обдумано, сплановано. Можуть обманути і саму охорону – підійде дитина чи каліка, аби відволікти увагу. Ти відвернувся – а клієнт уже лежить.

 Це поклик чи заробіток?

– Я от зустрів свого колегу, з яким ми на курсах вчилися, і він розповів, що працює оператором на «1+1». Він пропрацював десять років у охороні в одного бізнесмена – якраз і виявився отим «третім», який прикрив шефа. Той, зрозуміло, йому віддячив, але хлопця було поранено. Він вилікувався і сказав: «З мене досить. Раз пощастило – другого разу не хочу».

 Не думали полишити Україну і піти в якесь американське шоу?

– Там в акторському бізнесі своїх вистачає. Хіба би трапилася якась справді добра пропозиція – буває ж таке, що життя тебе несе. Це все справа випадку. Складно сказати, погодився б я чи ні. У житті було чимало моментів, коли я все змінював кардинально. Твердо знаю, що пробувати треба – не можна сидіти на одному місці, тим паче, якщо випадає шанс. Вдасться чи ні – інша річ. Але шанси використовувати треба.

 А що ближче – Європа чи Америка?

– Якщо вже йдеться про той континент, я назвав би радше Канаду. Канадійці ближчі до нас за менталітетом, вони, якщо можна так сказати, більше європейці. Американці занадто специфічні. Якби переїздив до Європи, то до Австрії, там влітку справді гарно – багато чистих озер, гори, м’яке сонце. Хоча й від зимових гір і лиж я також фанатію.

 Ви зустрічалися зі Шварценеґґером – як його оцінюєте як бійця?

– Як бійця не охарактеризую, можу оцінити як людину з характером. Арнольд – людина з жилкою. Якби цього не було, не було б і решти. У бодібілдинґу чи в інших видах спорту видатних людей було багато, але їх не запам’ятали – сліду в пам’яті, як від Арнольда, не залишалося. Будь-кого запитай: «Кого знаєш з “качків”?» – усі скажуть: «Шварценеґґера». Має бути харизма, аби людину асоціювали зі спортом чи мистецтвом.

virastiuk_vasilii9В Арнольда це було – і його суперники, навіть сильні, цього боялися. Його подача, манера розмови, погляд… Візьмімо його знамениту пораду. Він мав перерву у спорті й за деякий час вирішив підготуватися на «Містер Олімпія». Приїхав, дивиться – а чорношкірий бодібілдер-конкурент підготовлений краще. Шварценеґґер усвідомив, що той хлопець може стати чемпіоном. У залі для розминок вони «помпуються» перед виступом, накладають грим. Той суперник до нього підходить як до визнаного авторитета і каже: «Арнольде, ти ж і так бачиш, у якій я формі. Що зробити, аби стати сильнішим від усіх на голову?» Шварценеґґер каже: «Візьми гуталін, намастися – і все буде супер, будеш блищати». Цей ефект того спортсмена повністю «прибив» – сцена була чорна, а він, до того, ще й намазався гуталіном. У результаті вся його спортивна форма пішла до лампочки – нічого особливого видно не було. Тоді Арнольд сказав: «Суперники завжди радилися зі мною – і можу щиро сказати: в житті нема нічого легшого, як дати неправильну пораду». Хто сказав, що Шварценеґґер мав тоді казати правду?! Це ж спортивна тактика. Змагатися маєш за правилами – а все, що поза цим… Є багато хитрощів – і ними слід користуватися. Є люди прямолінійні, але йдуть вони не дуже високо – перемагає той, хто вміє думати і оцінювати ситуацію.

 Колись між двома кланами шкільних фанатів популярною була суперечка, хто переміг би – Брюс Лі чи Шварценеґґер. Якщо уявити суто голлівудську ситуацію – над прірвою б’ються Вірастюк і суперкаратист – то хто б кого?

– Якби це було в межах ліфта, то варіантів би не було, однозначно (сміється). Але якби йшлося про ринг, можливо, не мав би шансів я – кожен є майстром своєї справи.

 Не було такого: от сидите з жінкою, їсте морозиво, а тут – п’ятеро хуліганів?

– Ні (сміється). Зрештою, ми з дружиною ходимо у місця, де, сподіваюся, таке неможливе. Цікавий психологічний момент – люди, які поводяться агресивно, заходячи в приміщення, коли бачать мене, то стихають. Я їм нічого не кажу. Подібне на дорогах. Буває ситуація – людина не права. Ти її доганяєш, у того шофера аж піна з рота бризкає, відчиняю вікно – а він «ой, вибачте». А когось іншого просто послав би. Або інша ситуація. Жінка через вікно покликала сина, він на ровері біля будинку їздив, а на лавці неподалік сиділи люди, пили пиво. Вони їй одразу: «Ти, …, рот закрий». Я через вікно кажу: «Хлопці, заждіть, я зараз вийду». Їх за мить не було. Мене обурює хамство – жінка ж тільки сина покликала додому.

 А як з мажорами?

– Мало з ними стикаюся, але в них та сама дивна реакція. Можливо, вони так нахабно поводяться лише в оточенні слабших. Я нещодавно був за кордоном і один із народних обранців попервах поводився неадекватно. Потім, коли ми познайомилися, став нормальним. Мажор сильний тільки коли потрапляє в оточення психологічно слабших людей. Подібне з водіями «на каєнах» (авто «порш-каєн» ціною близько 100 тисяч доларів.). Між собою вони спілкуються: «Ооо, псик-псик, цвінь-цвірінь». А як підходять до мене, навіть з російської на українську переходять – ніби рубильник переключили: «Доброго дня, дуже приємно». Тобто стають нормальними людьми. Це проблема оточення – один за іншим тягнуться і думають, що це норма. Хоча, певно, глибоко в душі вони нормальні – просто розбещені. У житті їм напружуватися не треба – за них вже батьки напружувалися. А зважаючи на наше судочинство і ДАІ, їм усе можна.

 Маєте кодекс – скажімо, от цього я ніколи не зроблю?

– Мене колись попросили продовжити речення «я ніколи б не…» Я подумав і відповів: «Я ніколи не став би геєм» (сміється).

 

 Тяжко бути українцем у Києві?

– Мені не важко, бо я просто не напружуюся. Незручності є для дітей – складно знайти нормальне україномовне оточення. От ми молодшого віддали в садочок і потім звідти забрали (хоч у мене дружина російськомовна, але вона мене у тому повністю підтримує). Я прийшов по малого, а вихователька до дітей говорить російською. Приходжу вдруге – вона знову. Щоразу роблю зауваження, а вона: «Крім вашої дитини, українською ніхто не говорить». Пояснюю – а мене хіба це має хвилювати? Я віддав дитину не лише в український садок, а й в україномовну групу, то вже напружтеся, аби зробити належні умови й атмосферу… Дитину ми забрали. Пішли в райвно і там написали скаргу – ну бо так не робиться!

 А як у «дорослому житті»?

– У Києві як почуєш україномовного, ніби інопланетянина зустрів. Мене спочатку дивувало, коли люди підходили і казали: «А от як то ви так по-українськи?» Я пояснював – я ж українець, живу в Україні, то якою мовою маю розмовляти? Минули роки. І тепер сам упіймав себе на подібній думці. Якось приходжу в банк, а там сидить дівчина і такою класною українською мовою розмовляє – і тут вже в мене з’явилося бажання запитати: «А чому? А звідки ви родом?» Погано, що Київ асоціюється з містом, де українець має почуватися іноземцем. Але на українську переходять. От приходжу в російськомовну компанію – і там нормально переключаються: розмовляти вони вміють, причім дуже добре. Чомусь пояснюють, що так більшість розмовляє. Але ж дивно, бо більшість вміє й українською нормально спілкуватися. Можливо, причина в тім, що мову недосконало знають чи не хочуть, аби їх вважали селюками. Щось у тому є, бо ж коли приїжджають з району чи з сіл, говорять суржиком – «Хведя», «хвонарик, «осьо, «оно». Напевно, аби не виглядати смішно, переходять на російську мову, яку, щоправда, знають так само.

 Яка життєва мета?

– Досягнути піку. Якщо людина не витримує, отже бракує сили волі. Найголовніше – мета, ціль і мотивація.

 Але ж уже визнали найсильнішою людиною планети. Чого ще хотіти?

– Думаєш: я ж то лише раз виграв, а от Маґнус Вермаґнуссон – тричі. Чому я не можу? Спортсменові, як і клептоманові, складно зупинитися: чиновник узяв хабара і думає: «Раз візьму – і все, мені тих триста тисяч вистачить, аби машину купити, сім’ю вдягнути». А потім дивиться і хоче ще і ще. Подібне і в спорті – азарт. Зупиняєшся лише коли видихаєшся, в тому числі психологічно. Тоді треба десь поїхати, кудись забитися – для мене таким місцем завжди були карпати. В районі Яремчі в моїх знайомих є готель «Водограй» – я їхав туди, аби кілька днів побути в тиші. За десять метрів тече вода. І на третій-четвертий день відчуваєш, що готовий вертатись у зал.

Якось мені відірвався біцепс. Травма серйозна, але подібне сприймаєш, хоч і дивно, як можливість відпочити. От лежу після операції, прийшов до тями, рука зафіксована – і думаю: «Як класно, два чи три тижні буду просто спати».

 Яку старість собі бачите?

– Мені не тільки в старості, а й зараз хотілося б мати власний будинок, щоби було спокійно, аби вода поруч була – озеро чи річка. Однозначно, жодного городу! (сміється). Здорові діти і дружина… Хороше товариство… Мотоцикл… Було б незле мати депутатську пенсію тисяч у 20 гривень (сміється).

 Яка історична доба найближча за духом: петлюрівщина, козаччина, бандерівщина?

– Козацька доба. Навіть з урахуванням того, що вони були і п’яницями, і хуліганами – але були вільними людьми, воїнами.

 А хто найближчий з козацьких ватажків?

– Якби ж то когось з них особисто знати (сміється). У нас навіть історію кожен переписує: мало того, що у кожного своя правда, так її ще кожен по-своєму трактує. Ніхто ж не каже, чому той чи інакший підписав якийсь договір – може, в нього були якісь тактичні рації? Може, він, укладаючи якусь угоду, хотів тим самим розслабити, аби потім валити!?

 Пішли би королю (чи то державі) служити – чи таки у степ?

– Шаблюку в руку, та ще й чарчину.

 Тобто близька Миколайчукова «Пропала грамота»?

– Точно (сміється). Багато пити не будемо, хіба трішки – відро. Бо що там гратися? Мені за духом близькі подібні типажі…

 
А як із релігійною ідентичністю?

– Я – православний, мій кум – католик. Я ніколи не вбачав у цьому проблеми, маємо друзів євреїв і мусульман. Всюди є хороші – і скрізь є потвори. Байдуже, мусульманин ти, юдей чи католик. Проблема у людях, а не в їхній вірі.

 Яка саме проблема?

– Невихованості, мабуть.

 А вороги є?

– Явних ворогів нема. Не можу пальцем показати на людину, яка на мене отрутою дихала б. Як банально кажуть наші віп-персони: «Я ворогів не маю, нікому нічого поганого не роблю». І тут мушу згадати слова з пісні групи «Чіж»: «Я добрий, но добра нє сдєлал нікому» (сміється). Люди, яким я не подав би руки, трапляються майже щодня, але є ж і привітні – що тут зробиш… Навіть якщо людина дуже погано колись повелася, не можу її повністю проігнорувати, такий уже в мене характер. Хоча руки справді не хочеться подавати. Просто намагаюся тримати таких на відстані.picture_file_path_4551

Довідка: Василеві Вірастюку 42 роки. Народився і виріс в Івано-Франківську. По закінченні школи вступив у Технікум фізичної культури, після того пішов до війська. У 1994-2000 рр. працював тренером у спорттоваристві «Україна». З 2000 року мешкав у Львові, працював охоронцем у компанії «Концерн “Галнафтогаз”». Водночас займався силовим багатоборством «STRONGESTMAN» і брав участь в різноманітних змаганнях. 2003 року на День Львова встановив світовий рекорд, протягнувши п’ять трамвайних вагонів більш ніж на 10 метрів. 2004-го переміг на чемпіонаті світу «Найсильніша людина світу», який відбувався на Багамах. У 2007 році став переможцем змагань у Сеулі і силовим чемпіоном світу. Вдруге одружений. Перша дружина загинула в сніговій лавині в турецьких горах. Двоє синів: Адам та Олег.

Антон Борковський

Опубликовать в Google Plus
Опубликовать в LiveJournal
Опубликовать в Мой Мир
Опубликовать в Одноклассники
Опубликовать в Яндекс

Добавить комментарий