Церкви запорозькіх козаків

32548718

Запорозкі козаки були глибоко віруючими людьми, вони дотримувалися християнської православної віри. На Запорозькій Січі рятувалися від кріпацтва й переслідування люди різних націй. Утікачі мусили хреститися в православну віру.

В добу феодалізму весь світ був віруючим, релігія була єдиною панівною формою ідеології. Атеїстичні погляди теж існували, але становили виняток. Навіть богоборчі ідеї нерідко вдягалися в релігійні шати.

Релігія в ті часи супроводжувала людину на кожному кроці. Церква освячувала всі найважливіші етапи її життя і діяльності. Народження — хрещення, весілля — вінчання, помирає людина — причащається у священика, а потім — церковна відправа поховання. Молебнем освячувалися початок чи кінець трудових процесів, визначні політичні події, виступ козаків на війну.
Першими букварями були часослови та інші релігійні книжки. Відвідуючи щоденно церкву, людина одержувала моральні настанови, задовольняла свої естетичні та духовні потреби. А релігійні свята — як-от Різдво Христове чи свято над святами Великдень — супроводжувались чудовими обрядами, духовним очищенням.

Релігія давала людині моральний кодекс. Залишмо поки осторонь ті викривлення і зловживання, бузувірства й неподобства, яких чимало знає історія церкви. В ідеалі християнська релігія, головними постулатами якої є любов до ближнього і милосердя, безперечно, гуманізувала людину в ті жорстокі часи кривавих війн.

Отже, релігією був перейнятий увесь внутрішній і зовнішній світ людини минулих століть. Мистецтво базувалося на релігійних ідеях і темах. І це були загальнолюдські цінності. Найвеличнішими витворами архітектури були храми. А давньоруське мистецтво, український та російський іконопис — це народне мистецтво, яке не поступалося найкращим зразкам західного Ренесансу.

У добу феодалізму в усьому світі всі соціальні зіткнення, станові конфлікти, національно-визвольні рухи, політична боротьба набували релігійного характеру і форми, релігійні шати прикривали історичні процеси й події, класову боротьбу.
Україна не була винятком з цього загального правила.

Визвольний рух, який розгорнувся на Україні з особливою силою після прийняття Брестської церковної унії у 1596 р., козацько-селянські повстання кінця XVI — першої половини XVII ст. та й визвольна війна українського народу 1648—1654 рр. серед головних закликів мали гасло «боротьби за віру». Гасло «За віру!» було підняте й на козацькі знамена.

Збройну боротьбу проти ворогів Вітчизни козацтво поєднувало з активною позицією в політичному житті українського суспільства. Оскільки політика теж розвивалась переважно у релігійних, церковних формах, то й козацтво втягувалося у церковні справи, виступало на захист православної віри, а отже — нації, протистояло польсько-шляхетській окупації, католицькій церкві.

В кінці XVI ст. польсько-шляхетський уряд, намагаючись використати частину козаків для захисту кордонів, а решту повернути в кріпацтво, узяв на службу кількасот козаків і склав на них реєстр. Цим реєстровим козакам віддали містечко Трахтемирів, де вони й збудували свою церкву, яка стала першою парафією українського козацтва. Потім, у період козацько-селянських повстань, вона занепала. Замість Трахтемирівської церкви парафією для запорожців став Межигірський монастир у Вишгороді під Києвом,— аж до трагічного кінця Запорозької Січі.

До середини XVII ст. Запорозька Січ, її духівництво, її церква підлягали київському митрополиту і через нього визнавали верховне главенство вселенського єрусалимського патріарха.

У другій половині XVII ст., коли Україна ввійшла до складу Росії на правах автономії з владою виборного гетьмана на чолі, Запорозька Січ користувалась автономією навіть по відношенню й до гетьманського уряду.

Важливими рисами запорозької церкви були автономність і демократичність: автономність від царизму, який намагався наступати на автономію України загалом і Січі зокрема автономність від вищої російської церковної ієрархії. Запорозьке духовенство з середини XVII ст. не підлягало київському митрополиту. З цієї причини запорожцям дуже милий був Межигірський Спасо-Преображенський монастир. Після спустошення Трахтемирівського монастиря запорозька церква стала вважатися духовно залежною від Межигірського. А в 1688 р. патріарх Іоаким видав грамоту на ім’я межигірського ігумена Феодосія, за якою запорозькій церкві підтверджувалася парафія цього монастиря. Монастир мав право ставропігії, тобто перебував у безпосередній залежності від патріарха, був вилучений з відомства синоду та київського митрополита. Це давало змогу Запорозькій Січі зробити свою церкву незалежною від митрополії, а оскільки патріарх був далеко, то незалежною взагалі.
Київські митрополити не раз замірялися підкорити запорозьку церкву своїй кафедрі. Запорозька Січ разом з ігуменом Межигірського монастиря боролися проти цих спроб: «Не буде церква божія запорозька відлучена від монастиря Межигірського общежительного, поки буде текти вода в Дніпрі і стояти Військо Запорозьке на землі».

Підлягаючи московському патріарху номінально, запорозька церква була в безумовному віданні лише одного запорозького коша, уряду Січі, котрий поставив на її чолі «начальника запорозьких храмів» Володимира Сокальського. Становище запорозької церкви засвідчують наявні в архіві численні документи: копії з актів Межигірського монастиря на автономію запорозької церкви, угоди коша з монастирем, їх систематичне листування.

Парафіяльність монастиря виявлялася в тому, що він давав на Січ священиків. Питали з них на Січі дуже суворо, відсилаючи негайно до монастиря за найменше порушення встановлених приписів. Наприклад, у документах зафіксовано випадок, коли священик, на прізвище Кошман, був повернутий до монастиря за те тільки, що без дозволу коша поїхав до Києва.

А основні вимоги були такі: щоб проповіді читати не з папірця, і лише українською мовою. Неодмінною умовою були красномовність, гарний голос — особливо для дияконів, тверезість. Начальник запорозьких церков мусив кожного недільного й святкового дня читати проповіді напам’ять щирою українською мовою. А взагалі богослужіння в запорозьких козаків виконувались щодня і неодмінно.

Усе духовенство, що посилалось із Межигірського монастиря на Запорожжя (крім ченців, що посилалися до Самарського монастиря), могло залишатися там тільки рік — з вересня по вересень. Козаки не хотіли, щоб ті пускали корені на Січі. Виняток робився лише з «військової ласки» — тобто коли священик дуже вже полюбиться запорожцям. Духовні особи не мали урядової влади, не наважувалися втручатися у «мирські справи» — за винятком заступництва при публічних покараннях за незначні провини. Вони були зобов’язані приносити присягу на вірність кошу. В Січ, як правило, надсилали нежонатих священиків, хоч у паланках — областях Запорозької Січі — були й жонаті.

Останнє слово у вирішенні важливих церковних справ було за кошем, а найважливіші справи вирішували на раді. Рішення коша і ради ставилося вище за розпорядження київського митрополита і права межигірського архімандрита.

На раді обирали й священиків від запорозьких громад, а також затверджували священиків, надісланих з монастиря. Питання про будівництво церкви на Запорожжі розв’язувалося також на загальновійськовій раді. Так було на знаменитій Чортомлицькій Січі, яка існувала найдовше (більше півстоліття, 1652—1709). Рада тоді зібралася біля Романківської могили вище порогів (тепер село Романкове), козаки присудили побудувати церкву Покрови, і вона була закінчена до храмового свята — першого жовтня.
З 1760 р. в запорозькому місті Самарчику було запроваджено Старо-Козацьке намісницьке духовне правління, першим головним священиком обрали на раді запорозького військового старшину — Григорія Івановича Порохню.

Таким чином, з Межигірським монастирем козаків зв’язувала лише моральна залежність. Хоча козацька прихильність до нього виявлялася й цілком уречевлено.

Козаки на свій кошт утримували там шпиталь і притулок для найстаріших козаків. Вони вважали навіть обов’язком двічі побувати у Межигірському Спасі й зробити великі грошові внески, подарувати дорогоцінне начиння й прикраси — чаші, хрести, євангелія, розкішні облачення. Запорожці споруджували на власний кошт церкви та інші будівлі в монастирі й поза його межами, посилали в монастир вози риби, солі, хутра, вина, худобу, породистих коней.

Деякі запорожці після бурхливого життя, військових походів і пригод закінчували свої дні в стінах монастиря.

Царський уряд прагнув позбавити Запорожжя церковної автономії. Запорозька Січ чинила опір наступові царизму. У 1769 р. на противагу наказу Румянцева запорозька кошова старшина не захотіла поставити запорозьких ієромонахів, що були в поході, у залежність від російських обер-священиків усієї діючої армії. Козаки зі своїми традиціями демократизму навіть у цьому намагалися себе відстоювати.

В цьому ж році велике занепокоєння церковної митрополії в Києві і синоду у Петербурзі викликало перебування в Січі за проханням коша єпископа Анатолія з Афонської гори. Він приїхав для збору милостині для афонських монастирів, а також як уповноважений від поневолених турками слов’ян, які бажали переселитися. На Україні Анатолій при богослужінні в Січі не згадував імен російських ієрархів. З остраху перед можливістю утворення автономного єпископату на Запорозькій Січі імператриця Єлизавета 27 жовтня 1759 р. видала спеціальний указ про заборону Анатолієві служити на Січі.

Найтяжчим періодом для запорозької церкви були 1709 — 1734 рр. і 1709 р. за наказом Петра І разом із Чортомлицькою Січчю була зруйнована й церква. Козаки захопили з собою похідні церкви, спустилися нижче Дніпром і заснували Кам’янську Січ, але й звідти царські власті їх вигнали. Запорожці пішли ще нижче й отаборилися в Олешках, але то було тоді володіння кримського хана, і козакам, змушеним терпіти ворога, велося там дуже тяжко.

Та попри все запорожці й тут встановили зв’язок із афонським духовенством і цареградським (константинопольським) патріархом, знайшли можливість обмінюватися подарунками, одержували звідти священиків, приймали в дар золототкані ризи й чудової роботи аналой з арабського дерева з інкрустаціями (за переказами, цей аналой раніше належав знаменитому проповіднику IV ст. Іоанну Златоусту). Після зруйнування Січі він зберігався у Нікопольській церкві; зараз відомостей про аналой немає.

Посилений розвиток церков на Запорожжі пов’язаний із останньою, так званою Новою, або Підпільненською Січчю, яка існувала в 1734—1775 рр.

З відновленням запорозької столиці Січі в 1734 р. під керівництвом ієромонаха Павла Маркевича, колишнього архімандрита Києво-Межигірського монастиря, січові майстри возвели церкву Покрови у Січі й упорядкували величезний Самарський монастир, що відіграв визначну роль. Окрім усього, він був фортецею, мав кам’яну дзвіницю з амбразурами. При церквах відкрили школи.

Після ради 1766 р. і до кінця існування Запорозької Січі в межах Вольностей Війська Запорозького нараховувалось 44 церкви, 13 каплиць, 2 скити, одна молитовна ікона — у 53 поселеннях та урочищах.

Церкви на Запорожжі були дерев’яні. Збиралися з часом дерев’яні церкви замінити на кам’яні, хотіли спорудити храм із мармуру й тесаного каміння, зібраного на руїнах мечетей у татарських містах. Зруйнування Січі в 1775 р. перешкодило здійсненню цих планів.

Була ще одна особливість на Січі — похідні церкви. Робилися вони з грубого полотна та церати й нагадували намети. Запорожці возили їх із собою в походи, встановлювали поблизу сторожових постів — «бекетів». Наприклад, Михайлівську похідну церкву влаштували в Старому Кодаку для берегової сторожі запорожців, які водночас були і лоцманами. Встановлювали їх у тих місцях, де займалися промислами, де отаборювалися більш-менш численні групи козаків. Саме в похідній церкві на Микитиному Розі, між іншим, відслужили молебні, коли Богдана Хмельницького обрали гетьманом на раді в Січі і коли він на чолі загону вийшов на першу визвольну битву українського народу під Жовтими Водами. Після перемоги Хмельницький надіслав у січову церкву 300 талерів.modlitwa_na_stepie

Церковний інтер’єр, внутрішнє оздоблення храмів відбивали ставлення запорожців до церкви. Січова церква відзначалася дорогою ризницею, щонайкоштовнішим церковним начинням. Вся Російська імперія не мала багатшого храму. Царські врата в церкві останньої Січі були вилиті з чистого срібла, ікони горіли золотим оздобленням, вони були писані кращими візантійськими та українськими художниками, ризи були ковані щирим золотом, книги обкладені масивним сріблом із коштовним камінням; розкішне церковне начиння: великі срібні напрестольні ліхтарі-свічники, кипарисові з різьбою, а також срібні позолочені хрести, срібні лампади, п’ятдесят срібних позолочених корон; прикрашали інтер’єр церкви багато низок перлин, коралів, вироби з бурштину, сотні золотих червінців і полотняних, гаптованих золотом і сріблом напрестольних уборів, «воздухи», аналойні покрови, священицькі шати з парчі, штофу та інших цінних тканин, 120 стародруків та старовинних рукописних книг, багато мідного та олов’яного посуду.

Старшина й найбільш поважні діди розміщувались у храмі в особливих місцях — за різьбленими бокунами, або ж стасидіями, чудової роботи, пофарбованими яскраво-зеленою фарбою. Вони стояли з обох боків біля стіни.

Богослужіння в запорозьких церквах, передусім у січовій, відправлялися щодня. Утримували хор півчих старшого і молодшого віку.
Імена вбитих козаків заносились у синодик або вписувались на особливій табличці у вигляді довгастої лопатки; диякон її тримав перед собою, зачитуючи по ній перед престолом імена.

Найшанованіші святі і свята у козаків були свої. Храмовим святом на Запорозькій Січі було свято Покрови — 1 жовтня (новий стиль — 14 жовтня). На всіх Січах була церква Покрови, і вона вважалась головною. Під покровом Богоматері запорожці не боялись ні ворожого вогню, ні грізної стихії, ні морської бурі.

Користувались популярністю церкви Миколая, захисника всіх тих, хто плаває, мандрує, небесного воїна Михаїла, а також Андрія Первозванного, як першого вістителя у придніпровських краях християнської віри.

Запорозька Січ добре забезпечувала своїх священиків і монахів.

Начальник січових церков Володимир Сокальський одержував 300 карбованців щорічно. На той час це були великі гроші.
Цікава деталь: насельники Самарського монастиря мали ряси, пошиті із сукна, яке виробляли в козацьких зимівниках, вовною їх постачав кіш.

Запорозьке духовенство діставало утримання почасти з військового жалування, яке Січ одержувала від царського уряду, від торгівлі церковними свічками, від усяких ловель, крамниць, питейних доходів (шоста діжка вина чи горілки, що привозились на Січ), а також від щедрих подаянь, духовних заповітів, військової здобичі, яку завжди ділили на три частини, віддаючи одну з них «від усякого меча і весла» на свою церкву і храми в чужих краях.
Кобзарі співали козацьку думу:

Срібло, злото на три частини паювали:
Першу часть брали, на церкви покладали,
На святого Межигірського Спаса,
На Трахтемирівський монастир.
На святую січову Покрову давали,—
Которі давнім козацьким скарбом будували,
Щоб за їх, вставаючи і лягаючи,
Милосердного Бога благали,
А другу часть поміж собою паювали,
А третю часть брали,
Очеретами сідали,
Пили та гуляли.

Духовенству дозволялося брати нагороду за відправу так званих таїнств і різних треб. Але робити це можна було тільки за встановленою мірою: від копійки до одного-чотирьох карбованців. Зловживанням рішуче клався край, здирства переслідувалися.
У 1766 р. на загальновійськовій раді була узаконена певна платня за відправу священнодійств і виконання різного роду треб, визначено було видавати «роковщину» або «ругу» на благоустрій церков і утримання духовенства.

На раді вирішено було завести при січовій. Самарській та усіх парафіяльних запорозьких церквах школи для навчання грамоти, письма, закону божого, школу церковного співу і вокальної музики і влаштувати шпиталі для старих, убогих, калік, жебраків.
Запорожжя мало свої благодійні традиції. Архіви свідчать, наскільки кіш сприяв цьому. Багато ченців приїздило на Січ збирати милостиню. А запорожці справді славилися щедрістю.

На Січі старшина будувала багато церков. Церква того часу була не просто культовим закладом, а духовним центром для всіх людей, церква збирала навколо себе й бідноту. Услід за козацькою старшиною, зібравши кошти, будували церкви й міщани, й селяни, жертвуючи їх і сущим, і прийдешнім поколінням. Таке будівництво велося й далеко за межами Січі. Калнишевський збудував кам’яну церкву в . Межигірському монастирі, дві дерев’яні церкви в Ромні, а також у Пустовійтівці, де народився, і в своєму зимівнику — Петриківці.

Церква святої Покрови, побудована на замовлення і під наглядом останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського, була найвизначнішою спорудою Полтавщини (30 метрів заввишки). Над головними дверима церкви був вирізаний напис: «Сооружен храм сей во імя Покрова Богоматері коштом з старанням військ запорозьких кошового благородного господина Петра Калнишевского, Давида Чорного». Цю церкву будували шість років (1764— 1770) майстри теслярського цеху містечка Смілого, священиком церкви якого був брат Петра Калнишевського — Семен.

Будівництво у Пустовійтівці дерев’яної церкви святої Трійці зафіксовано в документах 1773-го і пізніших років:
«Війська Запорозького пан кошовий отаман Петро Іванович Калнишевський в селі відомства протопопі! Роменської Пустовійтівці, в якому він, пан кошовий, народився, від свого кошту власного знову дерев’яну в ім’я пресвятої Трійці церкви на місті вольному збудували… Будувалася всім коштом до єдиної останньої потреби цього села Пустовійтівки, уродженця Січі кошового отамана Петра Калниша і збудована вже до самих верхів».

Військовий суддя Василь Тимофійович збудував на власний кошт і утримував церкву Пантелеймона в Києві, на Подолі. Така традиція була масовою: численні пожертвування, дарунки з коштовними речами, книгами складали запорозькі козаки. Не тільки в церкви на Запорожжі, а й направлялися в Межигірський монастир. Робилося це й у далекому Афоні, і в Єрусалимі — відвідуючи ці місця, запорозькі козаки теж будували й потім утримували храми.

підготував Антон Волошин

Опубликовать в Google Plus
Опубликовать в LiveJournal
Опубликовать в Мой Мир
Опубликовать в Одноклассники
Опубликовать в Яндекс

Добавить комментарий