Православне духовенство і українське козацтво

34786100_x_d5dbb2f8
Протягом багатьох тисячоліть релігія була тією цементуючою силою, яка об’єднувала народи, згуртовувала їх в єдиній меті, в єдиному прагненню, зміц­нювала волю, наповнювала життя високим змістом. Можна без перебільшення сказати, що віра була і є тим основним стовпом, на якому трималося і тримається суспільство.

У часи козацтва, при куренях, на Січі постійно перебували духівники, які супроводжували козаків у походах. З історичною впевненістю можна сказати, що низка повстань ХVII ст., а також найбільша в нашій історії національно-визвольна війна народу під проводом Богдана Хмельницького проти Речі Посполитої завжди під­тримувались не лише ук­ра­їн­ським, але й світовим православним духовенством.

Особливо тісний союз православної церкви і козацтва відбувся після обрання в 1616 році на гетьманування Петра Конашевича-Сагайдачного. Адже саме завдяки підтримці козацтва змогло відбутися оновлення православної ієрархії в Україні. Необхідно зважити на те, що тодішнє становище Православної Церкви було загрозливим, адже зі смертю єпископа Єремії — єдиного православного ієрарха — польський уряд міг оголосити Православну церкву неіснуючою. На щастя, в цей складний для України час на її теренах перебували і проводили пастирську діяльність іноземні православні архієреї: єп. Лука Білгородський, архієп. Єремія Пелласонський, єп. Павло із Сербії, а також інші єпископи.

Хоча польський уряд та уніатські єпископи і намагались витіснити їх, православні ієрархи продовжували захищати і утверджувати православну віру на теренах України, висвячували священиків, а також опікувалися козацьким військом.

1603 р. вперше завітав до Москви та Литви архімандрит Феофан. Він же в 1619 році, вже в сані Патріарха Єрусалимського, приїздить сюди вдруге, щоб взяти участь у рукоположенні Патріархом Московським Філарета — батька царя Михаїла. По дорозі до Москви Феофан понад рік провів у Тулі, де стояло польське військо, при якому постійно перебував загін козаків-реєстровців. Саме від них він діставав інформацію про стан Православної церкви в Україні. Патріарх Феофан таємно передав пожертви на благоустрій січових церков. Саме з цієї причини козаки приїздили в Тулу, щоб передати вітання від гетьмана та отримати патріарше святительське благословення і під­тримку у визвольній боротьбі.

Влітку 1620 року Феофан прибув до Києва. Козаки урочисто зустріли його, і він оселився в будинку братства на Подолі. До Патріарха прибували делегати з різних місць, в більшості від братств, і, очевидно, обговорювали питання реальності обновлення православної іє­рархії. «Протестація» митрополита Іова Борецького, яка була внесена до книг «городських» 15 травня 1621 року, свідчить, що перед висвятою ієрархів відбулась нарада, на якій було оголошено грамоту Патріарха Тимофія. Крім того, разом з Феофаном був присутній екзарх Константинопольського Патріарха — єпископ Арсеній. На цій нараді було вирішено просити Феофана висвятити єпископів, що «він міг зробити цілком канонічно».

Деякі вагання у Патріарха були викликані ставленням короля до відновлення канонічної православної ієрархії, але всі вони були розвіяні козаками, які обіцяли православному подвижнику захист. Все це робилося задля того, аби відновити знищений православний ієрархічний щабель в Україні. Сам Сагайдачний добре розумів, що без духовної підтримки неможливо буде досягнути поставленої мети. На допомогу українському народу приходить Єрусалимський Патріарх Феофан, якого підтримував сам Вселенський Патріарх Тимофій. Упродовж всієї історії Гетьманщини козаків активно підтримували східні ієрархи, які виявляли зацікавленість у визволенні України з-під цупких обіймів уніатства і католицтва.

Не збереглося достовірних відомостей про те, де саме і коли відбувалися хіротонії єпископів, але в грамоті Феофана 1620 року названо єпископів, яких було рукоположено. Висвячені були: ігум. Михайлівського монастиря Іов Борецький — на кафедру митрополита Київського і Галицького; ієром. Мелетій Смотрицький — на архієпископію Полоцько-Вітебську та Мстиславську; ігум. Межигірського монастиря Ісая Копинський — на єпископію Перемиську та Самбірську; архим. Терехтимирівського монастиря, кн. Єзекіїль-Йосиф Курцевич — на єпископію Володимирську та Берестейську; ігум. Черницького монастиря Ісаак Борискевич — на єпископію Луцьку та Острозьку; ігум. Милетського монастиря Паїсій Іполитович — на єпископію Холмську та Більську.

Завдяки підтримці вищого східного духовенства, відновлення православної ієрархії на Україні мало велике значення не лише для самої Церкви, а й для козацтва. Нововисвячені владики у своєму маніфесті 1621 р. привітали Войсько Запорозьке словами найвищої вдячності, називаючи козаків наступниками давнього князівського лицарства.

Відродження православної ієрархії піднесло престиж Києва як православної духовної столиці і він знову стає колискою Православ’я в Україні. Події 1620 року через 28 років надали величі урочистому в’їздові Богдана Хмельницького у Київ — церковну столицю нового державного об’єднання, яке вело свою хронологію від великого князівства Київського.

Один з найбільш об’єк­тивних польських істориків доби Хмельниччини, К.Шайноха, у своїй монографії «Два роки подій наших 1646—1648 pp.» свідчить: «…не можна описати тої користі для загальної мети, яку принесли в козацьке військо українські духівники, які за чергою з’являлись тут. Особливо стали відомими два ієромонахи, які були свідками битви при Жовтих Водах та Корсуні. Того часу усю Польщу охопили страх та загальний переполох. Річ Посполита опинилась відразу без короля, без війська, без провідників і воєвод перед лицем потужного ворога (тобто, козаків. —Авт.). Всі думали, що вже настала загибель для держави… Сила слова козацького духовенства була великою, тому робила ворога безстрашним».

Козацька доба, починаючи з XVІ ст., ознаменувала собою новий етап розвитку військового душпастирства, і, відповідно, новий етап у розвитку військової культури, яка міцно спиралась на православну традицію. Запорозька Січ, від часу свого заснування і аж до кінця свого існування (1775 р.), в своєму складі завжди мала духовних світил, які в похідних козацьких храмах звершували служби Божі, тим самим загартовуючи козацький дух для звершення поставленої мети. Вже пізніше, як оповідає історія, 1654 р. в Україну прибув Антіохійський Патріарх Макарій, якому також було небайдужими події, які відбувались в Україні.

На знак своєї підтримки козаків і гетьмана у цій визвольній війні та благословення Антіохійської Православної Церкви, Макарій подарував Хмельницькому чашу із святим миром. Деякі сучасні історики припускають, що вона готувалася і була привезена саме для коронації Богдана Хмельницького.

Треба підкреслити, що все грецьке і східне духовенство своєю підтримкою відігравало важливу роль у визвольних подіях того часу, підтримуючи козаків духовно і матеріально.

У цей важкий час наступу католицтва на Україну стає відомим ще один православний подвижник, який, перебуваючи на Січі, давав наснагу запорожцям для рішучої відсічі латинянам і уніатам.

Архімандрит Йосиф Тукальський на той час був намісником православного монастиря в Пінському присуді. На жаль, до нас не дійшли відомості про те, яку назву носив цей монастир, адже на початку січня 1657 р. уніати спалили цю обитель.

Знайшовши пристанок на Січі, архім. Йосиф з великою ревністю починає втілювати свій особистий план порятунку православних від унії. Разом з іншими ієромонахами, які на той час прибули з Межигірського монастиря в козацьке військо, він ходить по селах і містечках, гуртуючи православних українців до оборони своєї віри, роз’яснюючи при цьому, яких дій слід дотримуватися у боротьбі з уніацтвом і католицтвом. За підтримки та ініціативи архімандрита Иосифа, в одному з сіл на Чернігівщині в лютому 1657 р. православні селяни вчинили нічний напад на будинки, де проживали місцевий пан та ксьондз. Селяни силоміць вивезли захоплених під час нападу за десять верст від селища і, зв’язавши тих разом, залишили на морозі одних в полі. Після цієї розправи селяни повернули собі ключі від запечатаного православного храму. Як не дивно, але після цього випадку в навколишніх селах спостерігалось послаблення уніатського тиску шодо православних.

Після його смерті Богдана Хмельницького козаки обрали на гетьманування його сина, Юрія. Але він, будучи молодим і недосвідченим, уступив гетьманство військовому писареві Івану Виговському.

Того ж року упокоївся і митрополит Київський Сильвестр Косов, якого поховали у святій Софії, а 1658 р. на цю кафедру був призначений митрополит Діонісій Балабан.

Усі ці події засмутили ревного захисника православної віри архімандрита Йосифа, і тому своїм обов’язком він вважав продовжувати справу, розпочату ним ще за життя Богдана Хмельницького на Січі. Свою пастирську діяль­ність архімандрит Тукальський вів в козацькому війську і за гетьмана Юрія Хмельницького.

Як оповідає нам Феодосій Софонович, тодішній ієромонах Михайлівського монастиря, дослідник стародавніх літописів, козаки, коли королівські воїни щойно зійшли на берег, схопили їх, і роздягнувши до наготи, прив’язали до палів на самому березі річки, де ріст очерет. Був липень місяць, а тому можна собі уявити страждання королівських жолнерів, зокрема через покуси комарів і інших комах. Біля полонених козаки, за порадою арх. Йосифа, написали на дошці слова, якими застерігали кожного, хто буде посягати на українські землі, а також зазіхати на чистоту віри православної.

Коли 1663 р. татари напали на Київ, то Юрій Хмельницький, віддавши гетьманство Павлу Тетері, забажав прийняти чернецтво і оселитися в Кирилівському монастирі, в Києві, але татари зруйнували обитель вщент, а ченців забрали в неволю. Тому Юрій Хмельницький того ж самого року приймає чернечий постриг від самого митрополита Діонісія Балабана і оселяється в Богоявленському монастирі.

В тому ж самому році помирає і митрополит Діонісій, тому до Корсуня з’їзджаються єпископи для обрання митрополита на Київську кафедру. Так, серед прибулих були: єпископ Луцький Гедеон Четвертинський; єпископ Черемиський Антоній Винницький (якого король самовільно призначив на столичну кафедру); єпископ Львівський Адам Жилоборський. На цьому соборі єпископів був присутній також і Йосиф Тукальський, який на той час вже мав титул єпископа Білоруського. Одні з легатів хотіли обрати на митрополита київського Антонія Винницького, але козаки і гетьман віддавали перевагу своєму духовному батькові Иосифу Тукальському.

Таким чином, у виборі Йосифа Нелюбовича-Тукальського на митрополита Київського неабияку роль зіграв його авторитет серед козаків, здобутий ним під час перебування на Січі.

Феодосій Софонович, який став ігуменом Михайлівської обителі в Києві в 1655 році, розповідає нам про ще одну допомогу козакам і заступництво над цілим українським народом з боку не лише православного духовенства, що безпосередньо опікувалось козаками, але й навіть небесних покровителів. Зокрема, йдеться про страшний для України рік 1690, коли сталося нашестя сарани, яка спустошила посіви гречки, проса, гороху і трав, посіви пшениці і жита.

Від голоду загинуло багато свійських тварин і коней. Сумною хвилею це нашестя покотилось і по Січі. З останньою надією на порятунок козаки, разом з іншим людом, прийшли до Золотоверхої Михайлівської обителі в Києві, до мощей св. Варвари, які здавна перебували тут. З ченцями монастиря вони усердно молились про допомогу і заступництво. Сталось диво, адже після завершення богослужіння з акафістом люди, які вийшли з стін святої обителі, не побачили за її межами ненависної сарани.

За часів вольностей Войська Запорозького, в останні часи свого існування (1734 — 1775), козаки також мали підтримку з боку православного духовенства, яке, навіть за умов реформування Петром І церковної системи і скасування посади Паріарха, все ж таки зберігало духовний контроль і тактичне керівництво над подіями в Україні. Серед козацького духовенства цього часу були досить шановані запорожцями архімандрит Гавриїл та священик Дідушинський.

Чернець зі святої Спаської Межигірської обителі, ієромонах Павло (Маркевич), як настоятель січової церкви одразу ж привів в добрий стан Пустинно-Миколаївський монастир. Під його керівництвом було збудовано декілька храмів на території Запорозьких вольностей. Але головна увага як самого Маркевича, так і його наступників була привернута до відродження Покровського храму. Для військового товариства ця церква відігравала не лише роль одного з найголовніших православних осередків і була своєрідним адміністративним центром, де відбувались козацькі Ради. Недаремно ця церква знаходилась посеред козацького табору. Саме за час перебування в козацькому війську ієром. Павла (Маркевича) козаки ввели традицію, коли при храмі воїни мали нести покарання за порушення встановлених законів. Зокрема, «словесне катування» в стінах Покровського храму приймали ті особи, які викрадали худобу у татар. Щоб отримати пробачення від коша, цим запорожцям було достатньо присягнути в січовій церкві у тому, що вони не повторять подібних вчинків.

Також при Покровській церкві ієромонахом Павлом було засновано школу, яка підвищувала рівень освіченості не лише населення кошу, але й православного духовенства усіх церков, що входили до Вольностей Войська Запорозького.

Не оминає уваги перебування в козацькому таборі ще одного видатного церковного діяча — священика Володимира Сокальського.

Протягом свого перебування в козацькому війську о. Володимир завжди був оточений увагою козаків, мав солідне утримання, йому виготовлялося коштовне вбрання тощо. Свій авторитет серед козаків він здобув завдяки мудрості та красномовству.

Після Сокальського, в 1774 р. в козацькому війську пастирську місію несла ще одна група ченців Межигірського монастиря, на чолі з архімандритом цієї обителі — Іларіоном Кондратковським. Це були останні духівники, які, аж до кінця існування Січі (1775 р.), духовно скріпляли серця запорозьких козаків. Так, згадаємо серед них імена ієром. Єссея, ієром. Петра (Чернявського), ієром. Гедеона та ін.

Як відомо, 3 серпня 1775 р. Катерина ІІ видала свій сумнозвісний маніфест про скасування Січі. Останнього кошового отамана Запорозької Січі, старого в літах Петра Калнишевського було схоплено, заковано в кайдани і відвезено на край світу — на Біле море, в Соловецький монастир, вкинуто в одномісну камеру-келью, де він просидів 25 років, і, хоча за наказом імператора Олександра І 2 квітня 1801 р. кошового було звільнено, запорожець, за власним бажанням, залишився в монастирі, де 4 грудня 1803 р. (за н.ст.) і помер, проживши понад 100 років.

Зруйнувавши Січ, Катерина ІІ конфіскувла і перевезли до Санкт-Петербурга старі козацькі клейноди. Імператриця знайшла собі діяльних помічників в середовищі колишньої козацької старшини, чиї представники отримали дворянські титули і тепер мали такі «вольності», які їм навіть не могли наснитися на Січі.

Отже, вся пастирська діяльність українського і світового православного духовенства була об’єднана єдиною ідеєю захисту Православної Церкви на теренах Давньої Русі — України і підтримкою тих державницьких намагань з боку запорозького козацтва, які б сприяли цьому.

 Василь Шуляк

 

Опубликовать в Google Plus
Опубликовать в LiveJournal
Опубликовать в Мой Мир
Опубликовать в Одноклассники
Опубликовать в Яндекс

Добавить комментарий