Петро Кралюк : Реальний та легендарний Байда-Вишневецький

777

Вважається, що початки організації українського козацтва пов’язані з особою волинського князя Дмитра Вишневецького (1516?-1563), якого часто ототожнюють з героєм народної «Пісні про Байду». Відповідно, в літературі він переважно фігурує під іменем Байди-Вишневецького. Більше того, в різного роду літературі (науковій, науково-популярній, художній) цей діяч часто постає як засновник Запорізької Січі.

Про Дмитра Вишневецького відомо наступне. Був він старшим із чотирьох синів князя Івана Вишневецького від його першої дружини Анастасії Семенівни. Перша згадка про Дмитра Вишневецького зустрічається в 1545 р. в описі-ревізії Крем’янецького замку.

У молодому віці Вишневецький опиняється на пограниччі, де існували великі ризики для життя, але де легко можна було збагатитися. З одного боку, королівство Польське й Велике князівство Литовське; з іншого, Туреччина й Кримське ханство. Формально і одні, і другі дотримувалися миру. Насправді, йшла постійна погранична партизанська війна. На українські землі здійснювали наїзди грабіжницькі козацькі ватаги з середовища тюркських кочівників Північного Причорномор’я, які вважалися васалами Кримського ханства. Закономірно, що на руських (українських) прикордонних теренах з’явилися замки, які мали би стати заборолом від кочівників. На пограниччі Великого князівства Литовського такими були фортеці в Каневі, Черкасах, Вінниці й Брацлаві. Відповідно, на пограниччі королівства Польського – в Хмільнику, Барі та Кам’янці-Подільському.

В умовах прикордонної війни сторожа цих замків не лише стримувала грабіжницькі наїзди татарських ватаг, а й сама влаштовувала походи на татарські й турецькі володіння – Килію, Акерман, Очаків, навіть на Крим, захоплюючи переважно табуни худоби й бранців. Як правило, ці походи здійснювалися під керівництвом прикордонних урядників. При цьому останні широко залучали козаків. Деякі старости, що контролювали прикордонні замки, прославилися завдяки цим походам, а з часом навіть почали сприйматися як козацькі гетьмани. Такими, наприклад, були канівський та черкаський староста Остафій Дашкович, староста хмільницький Предслав Лянцкоронський і особливо староста барський Бернард Претвич. Під керівництвом останнього почав свою прикордонну службу Дмитро Вишневецький.

Є про нього згадки як про одного з найбільш завзятих нападників на турецькі володіння в Північному Причорномор’ї.

Схоже, Дмитра Вишневецького не задовольняла роль підпорядкованого. Він прагнув стати самостійним ватажком. У 1553 р. починає збирати в пониззі Дніпра, на острові Мала Хортиця, свою козацьку ватагу. Українські автори намагаються представити цей чин князя як намагання дати відсіч татарській агресії. Чесно кажучи, це виглядає не дуже переконливо.

Більш правдоподібним є те, що Вишневецький створював своє військо, аби потім стати на службу до якогось щедрого можновладця. Коли виходити з такого, чисто прагматичного розуміння, нічого дивного немає, що князь влітку 1553 р. покинув Малу Хортицю й подався зі своїми козаками до Туреччини (чи то в Стамбул, чи в Акерман). Цей епізод у біографії Вишневецького не можуть пояснити українські історики. Адже він не відповідає ідеї, згідно з якою князь-войовник був борцем проти татар і турків.

Правда, невдовзі Вишневецький покидає Туреччину і приїздить до Польщі. На початку 1554 р. він опиняється в Кракові. Тут його «лобістом» стає Миколай Сенявський – давній товариш Дмитра, з яким він воював проти татар і турків на прикордонні. Король Сигізмунд-Август пробачає Вишневецькому турецький вояж і призначає його «стражником на Хортиці». Князь будує на острові Мала Хортиця замок. Оточене природними заборолами (водами Дніпра, плавнями), це місце було малоприступним для ворогів. З іншого боку, вказана фортеця, знаходячись неподалік татарських і турецьких володінь, могла стати непоганою базою для наїздів на ці землі.байда

Певно, не варто вважати фортецю на Малій Хортиці «типовою» Запорізькою Січчю. Адже створювалася ця твердиня з санкції влади за подобою інших приграничних замків. І передбачалося, що влада контролюватиме її. Але було одне «але». Будувалася ця фортеця переважно козаками, які тут концентрувалися. Тобто могла слугувати зразком для творення «справжніх» Січей.

Твердиня на Малій Хортиці довго не проіснувала. У 1556 р. Вишневецький здійснив разом зі своїми козаками крупний наїзд на татарські й турецькі землі при підтримці московського військового загону. Така бурхлива діяльність князя-козака на пограниччі не могла не викликати відповідної реакції з боку кримських й турецьких влад. Кримський хан Давлет-Гірей поставив перед собою завдання знищити «гніздо неспокою» в Пониззі Дніпра. У січні 1557 р. він з великими силами підійшов до фортеці на Малій Хортиці і взяв її в облогу, яка тривала 24 дні. Твердиню не вдалося взяти. Вишневецький сповістив Сигізмунда-Августа про свою перемогу. При цьому він запевняв короля, що татари не нападатимуть на українські землі, доки стоятиме його фортеця. Князь також просив, аби йому допомогли посилити її людьми та зброєю. Натомість, від Сигізмунда-Августа він отримав лише обіцянки й похвалу. А також рекомендації не загострювати стосунки з татарами.

Наприкінці літа до Малої Хортиці знову прийшли війська кримського хана, підсилені загонами яничар та молдаван. Вишневецький, не отримавши допомоги, виявився покинутим напризволяще. Твердиню було взято у повну блокаду. Після тривалої облоги князь покинув її, оскільки закінчилися харчові припаси. Його козаки невеликими групами пробиралися крізь турецькі й татарські заслони до Черкаського замку. Фортеця на Малій Хортиці була зруйнована.

У такій ситуації Вишневецький вирішує шукати для себе нового могутнього покровителя. Погляд його звертається до московського царя Івана Грозного. Пізньої осені, у листопаді, 1557 р. він зі своїми людьми переходить на землі Московії.

Цей вчинок теж «дивує» деяких наших істориків. Хоча якщо розібратися, дивного нічого немає. Вишневецький розумів, що його напади на татарські й турецькі землі не будуть підтримані з боку можновладців Великого князівства Литовського й королівства Польського. А сидіти в приграничному замку, не маючи змоги «погуляти» на ворожих теренах, йому не хотілося. Можливо, князь навіть відчував себе зрадженим. У такій ситуації йому «руку подали» московіти. То чому цим було не скористатися?

Московія хоча й визнавала формально зверхність над собою кримського хана як найстаршого Чінгізіда і навіть сплачувала йому «упоминки», вела з ханатом постійні війни, що переважно мали прикордонний характер. Вишневецький, який мав чималий досвід боротьби з татарами, міг би московітам якраз придатися. З іншого боку, московіти потрібні були йому як покровителі його наїздів. Зрештою, князь отримав пропозицію, від якої важко було відмовитись. Йому надавалися у володіння, «у вотчину», місто Бєлєв та кілька сіл у Підмосков’ї. Також він одержав 10 тисяч рублів – велику на той час грошову суму.

Як московський воєвода Вишневецький здійснив кілька походів на татар. Та найбільш прославився своїми походами на турецьку фортецю Азак (Азов). Знаходячись у стратегічно важливому місці, гирлі Дону, ця фортеця відігравала важливу роль на пограниччі турецьких володінь. Азов став місцем, за яке вперто боролася Московія. У 1559 р. князь Вишневецький тричі зі своїм військом ходив на Азов, що дуже занепокоїло турецьку владу. Був здійснений дипломатичний тиск на Московію. Коли в наступному, 1560 р., Вишневецький зі своїм військом підступив до Азова, московська влада на позір відмежувалася від цього, а дії князя подавала як його приватну ініціативу. Схоже, вона навіть поінформувала турків і татар про плани Вишневецького. Водночас турки вдалися до безпрецедентних дій, аби захистити Азов та кримське узбережжя від нападу.

Князеві не вдалося взяти Азов і здійснити рейд на Крим. Сили, які протистояли йому, виявилися набагато більшими, ніж його власні. Цікаво відзначити, що саме в 1560 р., під час військових виправ Вишневецького на Приазов’ї, було засновано фортецю Черкаськ (нині Старочеркаськ, яке було столицею Війська Донського). Так що Дмитра Вишневецького є не менше підстав вважати засновником донського козацтва, аніж козацтва запорізького.

Ймовірно, під час приазовської кампанії Вишневецький знову відчув себе зрадженим – на цей раз з боку московітів. Восени 1560 р. він починає переговори з польським королем Сигізмундом-Августом про своє повернення на землі України. Влітку 1561 р. покидає Московію і знову опиняється на Подніпров’ї.

Вважається, ніби Вишневецький зупинився на Монастирському острові, який нині є частиною Дніпропетровська. Це місце знаходилося не на Дніпровському Пониззі, за порогами, як Мала Хортиця, а перед порогами. За посередництвом свого двоюрідного брата Михайла Вишневецького, на той час старости черкаського, князь домігся від Сигізмунда-Августа для себе та своїх козаків ґлейтових листів, власне письмових гарантій безпечного перебування на українських землях. Є згадки, що, знаходячись у Подніпров’ї, Вишневецький організував виправу до околиць Очакова. Щодо будівництва фортеці на острові Монастирському, то воно так і не було завершене. Очевидно, цей терен не надавався для «ідеальної» бази, звідки можна було робити наїзди на турків і татар, як це було з фортецею на Малій Хортиці. А можливо, у Вишневецького з’явилися нові пріоритети.

Князь налагоджує стосунки з Ольбрахтом Лаським. Це був добре знаний у Польщі та й загалом у Європі авантюрист. Таких людей породжувала тогочасна бурхлива епоха, котра часто іменується ренесансною. Один з найвидатніших польських ренесансних поетів Ян Кохановський навіть оспівував Ласького. Показово, що два блискучі авантюристи, Ласький та Вишневецький, зустрілися і знайшли спільну мову. Ласький, зокрема, хотів контролювати молдавський престол. Не без його допомоги молдавським господарем став Якоб Гераклід Деспот (до речі, адепт ренесансної культури). Останній намагався поширити цю культуру в своїй державі, що викликало негативну реакцію з боку консервативно налаштованих молдавських бояр. Проти Деспота була організована змова. У такій ситуації при певних домовленостях із Лаським молдавським престолом вирішив заволодіти Вишневецький, розраховуючи на підтримку бояр. Однак його «обіграв» інший претендент на трон молдавського господаря – Штефан Томша. Існує версія, що останній заманив Вишневецького з невеликим козацьким військом на терени Молдови, під Сучаву, а там розгромив його. Хоча, направду, обставини поразки князя не зовсім ясні. Можна лише стверджувати, що десь укінці серпня 1563 р. він був розгромлений під селом Верчикани (неподалік Сучави). Сам Вишневецький попав у полон. Томша, аби заручитися підтримкою турецького султана (Молдавія фактично була васалом Оттоманської Порти), вирішив послати Оттоманської Порти знаменитого полоняника. Справді, для тодішнього повелителя Турції, султана Сулеймана Пишного (до речі, чоловіка добре відомої в нас Роксолани), це був чудовий подарунок.

Генуезький дипломат Грілло в своєму донесенні зі Стамбула писав, що Вишневецького привезли до столиці Порти 22 жовтня 1563 р. Очевидно, незадовго після цього його стратили. Так, французький дипломат Петремоль писав 19 листопада цього року зі Стамбулу, що князя було страчено з «бароном Пісоницьким» (П’ясецьким?). Судячи з донесень західних дипломатів, смерть Вишневецького була мученицькою. Його повісили за ребро на гак фортечного муру в Галаті – одного зі стамбульських кварталів. Князь страждав три дні, зазнаючи інших тортур – йому відрубали руку й ногу. При цьому він проклинав магометанську віру. Не витримавши цих проклять, турки вбили мужнього воїна стрілою.

Не будемо гадати, наскільки ці розповіді були відображенням реальності, а наскільки доповнювалися вигадками. Західним дипломатам ходило про те, аби представити мученицьку смерть Вишневецького як «оптимістичну трагедію» – перемогу християнського духу над мусульманством. Адже в той час Європа, яка належала до християнського світу, зазнала значних поразок від мусульманської Турції. Кончина Вишневецького, який у останні роки свого життя успішно воював проти татар і турок, подавалася як героїчна смерть християнського воїна, моральна звитяга християн над мусульманами.

Легенди про Вишневецького з часом доповнювалися новими деталями. Наприклад, з’явилася розповідь про те, ніби героїчному князю напередодні смерті турки пропонували прийняти іслам, обіцяючи не лише життя та свободу, а й багатство. Проте він відмовився. Навіть з’явилася легенда, що турки, бажаючи перейняти мужність та відвагу цього християнського воїна, вийняли з грудей його серце та з’їли. Вважається, що Дмитро Вишневецький став прототипом народної «Пісні про Байду». Правда, в автентичних історичних джерелах під іменем Байди він не фігурує. З’явилися також авторські поетичні твори, де оспівувався цей герой.

Загалом, про Дмитра Вишневецького можна сказати, що це був такий собі «герой пограниччя», який шукав «рицарського хліба» і не гребував служити різним господарям. Зображувати його «ідейним» борцем проти татарської загрози, як це робили й роблять деякі автори, немає підстав. Щодо організації ним замку в Малій Хортиці, то це був лише один із епізодів у його бурхливій діяльності. Вишневецький подав ідею створення козацької фортеці у Пониззях Дніпра, яка з часом реалізувалася в організації Запорізької Січі. Але з таким самим успіхом (якщо не більшим!) можна вважати цього князя засновником донського козацтва. Зрештою, він започаткував походи українських козаків на Молдавію і боротьбу їх за молдавський престол. У цьому Вишневецького наслідували Іван Підкова й Тиміш Хмельницький.

Безперечно, Дмитро Вишневецький був непересічною особистістю. Міг стати гарним прототипом для авантюрно-історичного роману в стилі Олександра Дюма.

Відразу після трагічної смерті Дмитра Вишневецького почалася

його міфологізація. Вже у 1560-х рр. князь став героєм жалібної пісні, внесеної в рукопис Матвія Пійонтки — професора Краківського університету. Розповіді про Вишневецького поширюються в Чехії та інших слов’янських країнах. Він стає загальнослов’янським героєм – символом боротьби з мусульманським світом. На той час це було дуже актуально.

Як борець проти татар і турків Дмитро Вишневецький постає в польськомовній поемі невідомого автора «Epicedion, себто Вірш жалобний про благородного й вічного пам’яті гідного князя Михайла Вишневецького,

каштеляна київського, черкаського, канівського, любецького старости…». Цей твір з’явився відразу після смерті згаданого можновладця у 1584 р. Князь Михайло, як уже згадувалося, був двоюрідним братом Дмитра Вишневецького. Він довго воював проти татар і турків на пограниччі, зробив чимало для організації козаччини. Став одним із перших керівників реєстрових козаків. Якщо розібратися, то є набагато більше підстав вважати князя Михайла засновником-організатором козаччини, а не його двоюрідного брата Дмитра Вишневецького. Але історія не завжди справедлива до своїх героїв.

Поема «Epicedion…» – типовий плач-поминання по високопоставленому й могутньому достойнику. В основному тут говориться про відсіч турецьким і татарським нападникам, які пустошили українські землі. Власне, князем-войовником, який захищає Україну, постає герой твору.

Поряд із Михайлом виділяються й інші князі Вишневецькі — а серед них особлива увага звертається на Дмитра. Про нього сказано, що він бився з бусурманами як звитяжець, збудував фортецю на Хортиці, яку «добував цар турецький». Мовляв, Дмитра Вишневецького знав і турчин, і цар московський, але зрадили його на Волощині.

У поемі «Epicedion…» акцент робився на боротьбі Дмитра Вишневецького з татарами й турками. Про козаків у поемі згадок немає. Відповідно, князь не позиціонується як козак. Він постає, радше, як типовий воїн-герой прикордоння, що обороняє свою землю. Немає в поемі згадок і про його трагічну смерть. Очевидно, цей факт не сприймався як знакова подія в житті князя. Принаймні на це не акцентували увагу в родині Вишневецьких. Для останніх Дмитро був одним із героїчних представників цього князівського роду, які заслуговують на увагу й повагу.

І все ж саме факт трагічної смерті Дмитра Вишневецького став найбільш благодатним матеріалом для міфологізації. Це можна зрозуміти. Такі речі викликають чи не найсильніші емоції і довго зберігаються в пам’яті. До того ж мученицька смерть князя від рук ворогів християнської віри, мусульман, певним чином «сакралізувала» цю подію. Свідомо чи несвідомо у цьому випадку напрошувалися деякі паралелі зі страстями та смертю Ісуса Христа – як Ісус зазнає перед смертю страждань і помирає, будучи повішеним на хресті, так і Дмитро Вишневецький, пройшовши через важкі страждання, помирає підвішений на гак; Ісус на третій день після кончини воскресає, а князь три дні висить на гаку, проклинаючи ворогів християнства.

Очевидно, трагічна смерть Дмитра Вишневецького інспірувала появу народної «Пісні про Байду». Остання існувала в різних версіях. Сюжет її добре відомий.

Пісенний образ Байди погано співвідноситься з реальним образом Дмитра Вишневецького. Перед нами постає такий собі безтурботний козак-гуляка, який «не одну нічку та й не годиночку» п’є собі на ринку в Царгороді (Стамбулі) горілку. Нічого про його боротьбу з бусурманами не говориться. Чомусь цього гуляку уподобав «цар турецький». І це виглядає дивно. Для мусульманина безпробудне пиття горілки аж ніяк не є доблестю чи чеснотою. Але в народних піснях часто зустрічаємо «нелогічні» речі. «Цар турецький» пропонує Байді одружитися з його дочкою та стати «паном на всю Вкраїночку». Але Байда (це знову виглядає «нелогічно») таку пропозицію не приймає. І основним аргументом у цій відмові є віра царя. Вона, виявляється, «проклята», а, відповідно, царівна, яку Байді пропонували в жінки, «поганая». Ця відмова ображає царя і він наказує стратити бравого героя, повісивши його на гаку. Але «нелогічне» й фантастичне на цьому не припиняється. Будучи підвішеним на гаку, Байда примудряється отримати від джури лука і з нього застрілити царя та його доньку. У деяких варіантах пісні Байда вбиває ще також царицю. Схоже, оповідь про те, ніби герой згаданого твору застрілив із лука царя та його родину, є «перевертанням» того факту, що Дмитра Вишневецького на третій день висіння на гаку турки розстріляли з луків, оскільки той проклинав мусульманську віру.

Загалом образ Байди важко назвати князівським. Князівське можна вбачати хіба в тому, що з героєм хоче породичатися сам «цар турецький». За логікою речей, цар мав би таке робити із рівним собі, людиною з аристократичного середовища.

Можна погодитися з думкою, яка зустрічається в історичних студіях та літературознавстві, що образ Байди – це «збірний» образ козака. Інша річ, що до цього збірного образу могли долучатися деталі (хай навіть у «перевернутому» вигляді), які пов’язувалися із життям Дмитра Вишневецького. Тим паче, що з часом цього князя почали трактувати як козака.

Загалом «Пісня про Байду» – це не оповідь про реальні події, а казка, як і багато інших подібних фольклорних творів. Основні «ідеї», які озвучені в цій пісні, зводяться до наступного: бравий козак-українець стоїть вище «царя турецького», він навіть під загрозою смерті не прийме мусульманську віру, також, перебуваючи в безнадійному стані, здатний помститися ворогам.

Безперечно, «Пісня про Байду» стала одним із елементів козацького міфотворення, подавала

козака як героя, що не приймає ісламську віру. У цьому сенсі, козак поставав як захисник християнства.

Важко сказати, коли і як з’явилася «Пісня про Байду». Схоже, почала вона творитися тоді, коли пам’ять про реального Дмитра Вишневецького відійшла в минуле, зате існували легенди про його незвичну смерть, які при цьому видозмінювалися й обростали новими фантастичними деталями. Принаймні сумнівно, що пісня виникла відразу після смерті Дмитра Вишневецького, у кінці

XVIст. Наведений уривок із поеми «Epicedion…» показує, що в той час зберігався достатньо реалістичних образ князя Дмитра Вишневецького.

Українські історики вели дискусії, чи можна вважати Дмитра Вишневецького прототипом героя «Пісні про Байду» і що, власне, означає термін «байда». Учасниками цієї дискусії були Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Михайло Грушевський, Володимир Антонович, Драгоманов і низка інших. Принаймні ця дискусія засвідчила, наскільки знаковою для українських істориків була як фігура Дмитра Вишневецького, так і ймовірна пісня про цього князя-козака.

Але не лише в історичних студіях отримав Байда-Вишневецький «право на життя». Він стає персонажем художньо-літературних творів. Можна зустріти різні варіації його образу в залежності від симпатій, ідеологічної зорієнтованості авторів.

Так, відомий представник українського національного руху Пантелеймон Куліш створив поему «Байда» (1884), де його герой постав як ідеальний представник українського лицарства. Водночас Куліш, який під час написання поеми знаходився під туркофільським впливом, намагався представити свого героя прихильником цивілізованого мусульманського світу.

Польський автор Люціян Сємянський, використавши «Пісню про Байду», створив поему «Князь Дмитро Вишневецький» (1880). У цьому творі у в’язниці в Царгороді разом з джурою карається герой твору. Його вмовляє турецький султан, щоб він прийняв мусульманську віру. Князь відмовляється і його чіпляють у Галаті на гак. Будучи на гаку, він з лука вбиває султана, його дружину й дочку. Після цього турки пускають в нього сто стріл, вбивають і з’їдають його серце. Правда, в цій поемі Вишневецький із українця перетворюється на поляка.

Поетичні твори Дмитру Вишневецькому присвятили українські поети Яків Щоголів та Григорій Чупринка, також використавши згадувану «Пісню про Байду». Твори цих авторів були відповідно опубліковані в 1883 і 1926 рр. Приблизно те саме можемо сказати й про образ Вишневецького в оповіданні «Пан Сенюта» (1918) українського історика та письменника Ореста Левицького. За радянських часів була спроба переосмислити образ Байди-Вишневецького, представити його «класовим ворогом» українців. Це бачимо в повісті Сави Божка «Над колискою Запоріжжя» (1925).

У 1979 р. в радянській Україні побачив світ історико-пригодницький роман Петра Угляренка «Із дерева жалю», де одним із героїв був Дмитро Вишневецький. Події, описані в творі, відбувалися в Україні, Росії, Англії, Туреччині, Молдавії, Криму й Казані. Як вимагалося в той час від радянських авторів, головний акцент у творі робився на «представниках з народу». Також тут йшла мова про дружбу між українцями й росіянами. Автор дозволяв собі фантазії, не особливо зважаючи на історичні факти.

Князю-козаку «поталанило» в образотворчому, монументальному та пісенному мистецтві. Так, до нас дійшов портрет невідомого автора з картинної галереї Вишневецького замку, який вважається зображенням Дмитра Вишневецького (зараз знаходиться в Національному художньому музеї України). На ньому маємо напис, який «свідчить», що там зображена саме ця особа. На портреті бачимо чоловіка з козацьким оселедцем, який тримає в руках лук зі стрілою. Важко сказати, наскільки точно портрет передає вигляд князя і взагалі чи він є його зображенням. Дослідники переважно дотримуються думки, що це уявний портрет. І дійшов він до нас з кінця XVIII– чи навіть з початку XIX ст. Цей портрет сприймається як козацький. Тому не дивно, що він породив велику іконографію. Практично ні одне ілюстроване видання про козацтво не обходиться без цього портрета чи його стилізації. Він став зразком для створення пам’ятників Байді-Вишневецькому. Пам’ятник цьому герою 13 жовтня 1999 році відкрили в Запоріжжі на острові Хортиця. На ньому, зокрема, зазначено: «Дмитро Вишневецький (Байда) (1516-1563). Один з перших козацьких гетьманів України, який в 1554-1555 роках збудував на Малій Хортиці фортецю, започаткувавши Запорозьку Січ». Є невеликий пам’ятник князю і в дворі Вишневецького замку. Кожного року тут відбувається «козацький» фестиваль «Байда». В Україні й навіть у Білорусії існують гурти, які виконують «Пісню про Байду». Вона вже стала «козацьким шлягером».

Звісно, уявний образ Байди-Вишневецького не дуже співвідноситься з реальним образом князя Дмитра Вишневецького. Про останній мають уявлення переважно фахівців-істориків. У той час як міфічний образ, втілений у пісні, іконографії, монументальному мистецтві, популярній літературі успішно продовжує своє життя, зазнаючи певних новацій і трансформацій.

Петро Кралюк

Опубликовать в Google Plus
Опубликовать в LiveJournal
Опубликовать в Мой Мир
Опубликовать в Одноклассники
Опубликовать в Яндекс

Добавить комментарий