Дмитро Байда Вишневецький — князь і гетьман

681
Діяльність Дмитра Вишневецького переконливо засвідчила, що до другої половини 16 ст. державотворчі тенденції діяльності українського козацтва майже сформувалися. Постійна загроза з півдня від татар і турків вимагала від козацтва і згуртування, і будівництва укріплень, які б захистили козацьку спільноту від ворогів. Саме в цей час і постає на історичній арені Східної Європи Дмитро Вишневецький — людина, котрій судилося стати не лише полководцем, а й видатною особистістю української історії — козацьким Святославом. Він був першим, хто спробував здійснити мрію українців про власну національну державу.
Є відомості про те, що Дмитрів батько, Іван Михайлович Вишневецький, володів багатьма помістямиПіденно-Західної Волині: Вишневець, Підгайці, Окнин, інші володіння на Кременеччині. 1541 року він був старостою канівським та черкаським. Через 10 років їх власником став Дмитро.

Мати Дмитра — Анастасія Семенівна Олізарівна, дочка Семена Олізаровича та Марії Острозької, сестри Костянтина Івановича Острозького. За іншими версіями, його мати була нащадком сербської князівської династії. Якщо це так, то сестра Анастасії стала матір’ю Олени Глінської. Отже, Іван Грозний доводиться Дмитрові Вишневецькому двоюрідним племінником. У Дмитра були ще три брати: Андрій, Костянтин та Сигізмунд і сестри Катерина та Олександра. Коли він народився, невідомо. Мабуть, у першій половині 16 ст., що само собою зрозуміло. Його батько брав участь в організації оборони України від татар. Відомо, що Іван Михайлович організовував окремі ватаги, які нападали на татарські загони і навіть здійснювали випереджальні вилазки. Можливо, Дмитро також брав у них участь, можливо, на початку 1540-х бував на Січі.

Але це припущення. А першими подвигами Дмитра, відомими з документів, є судові процеси 1547—78 років через сварку з Чарторийськими за будинок у Вільно та побиття й пограбування підданих королеви Бони. І тільки після цих лицарських пригод 1550 року Дмитро прибуває до Черкас. Відтоді він постійно нападав на залогу Очаківського турецького замку, на що турки скаржилися польському королю.

Міг опікуватися маєтковими справами і не втручатися активно в антитатарську боротьбу. Проте втрутився. Хто міг на нього вплинути, так це Бернард Претвич, який мав з наказу уряду Польщі охороняти Поділля з півдня. З’явився він там, на Поділлі, 1537 року як керівник відділу кінноти й був зобов’язаний з кількома десятками козаків боронити рибалок та пасічників. Як він організував оборону, свідчить приповідка про те, що за часів Претвича татарські шляхи заросли травою. Мав 70 битв — і всі виграв.

Саме з діяльністю Претвича й пов’язуть реєстри шкод і збитків, що їх турки подали польському королю. Серед найбільших розбійників там згадуються кн. Богуш Корецький, Ярослав і Микола Сенявські та наш герой — кн. Дмитро Вишневецький. Дмитро очолював окремий підрозділ козацтва. Його спільна з іншими діяльність призвела до того, що король змушений був вимагати звіту від Претвича: татари й турки постійно скаржилися і вимагали компенсації. Та Претвич і далі нападав, і настільки успішно, що його усунули з Поділля. Тож постала потреба в іншому оборонці краю, який би міг організувати дієвий захист. До того ж, відомо, що батьків князя та родину його двоюрідного брата захопили в полон.

Кажуть, що разом з обов’язком організувати оборону він узяв відповідальність перед українським народом за його майбутнє. Як староста канівський та черкаський, контролював досить велику територію і мав відповідні можливості. Основним завданням було перекрити Чорний шлях, який ішов на північ від Чорного моря, через межиріччя Дніпра та Південного Бугу, а далі, за Житомиром, — на Полісся. Для цього Дмитро вирішив використати угодників та козаків. Такі спроби здійснювали й раніше, проте довести задум до кінця нікому не вдалося. Це було важко не лише через брак дієвої державної підтримки, але й через те, що саме козацтво було неструктуроване, невпорядковане і дуже рухливе. Його ватажків не можна вважати репрезентантами бодай якоїсь великої групи. Навіть якщо комусь і вдавалося організувати сяку-таку масу козаків, він намагався не привертати до цього особливої уваги, щоб не викликати протесту турків та татар.
Хай там як, але протягом 1548—1553 рр. польський король і великий князь литовський Сигізмунд ІІ Август раз у раз отримував погрозливі листи від Сулеймана ІІ, який вимагав вжити рішучих заходів проти Дмитра і покарати його. Скаржився й кримський хан Девлет-Гірей: «вівці займають і стада коней і волів забирають».
Дмитро Вишневецький був спроможний об’єднати козацьку вольницю — мав войовничий, авантюристичний характер і був нащадком володарів цієї країни (князі Вишневецькі вели свій рід від Ольгерда Гедиміновича), тож відчував у собі державницьку силу. Тому вирішив утворити осередок козаччини і побудував замок на острові Мала Хортиця.

Козаки радо прийняли і самого князя, і його наміри. Проте сучасники характеризували їх неоднозначно. Частина сановників вважали, що князь намагається використати козаків для здійснення власних, дуже амбітних задумів. Фортецю будували так, як вважав за потрібне князь, і розпочали цю справу, можливо, 1552 року. Тоді ж козаки вибрали його своїм гетьманом.

Сергійчук вважає, що «заклавши на Хортиці перший укріплений замок, поводячи себе незалежно від намагань польського уряду тримати Січ у повному підпорядкуванні, почав відособлювати запорозьке козацтво в автономну, а згодом і самостійну від польсько-литовської держави організацію».
Князь не припиняє своїх несанкціонованих операцій проти татар. Симпатії козаків до нього і постійні скарги королю поставили князя перед вибором: або стати звичайним старостою, таким, як усі, або ігнорувати польську владу і чинити по-своєму. Вишневецький обрав козакування — відмовився від посади старости.
Що було далі — достеменно не відомо. Точно можна сказати лише, що 1553 року Дмитро раптом опиняється в Туреччині з усім козацтвом і хлопством, яке тримав біля себе. Є кілька версій того, де саме він перебував. За одними, він прибув безпосередньо до турецького султана в Стамбул, за іншими — до аккерманськогокоменданта-турка. Пробув тут півроку. Приймали його непогано. Вважається невипадковим збіг: у той час помітну роль у житті Туреччини відігравала Роксолана, якій начебто вдалося призупинити напади татар і турків на українські землі. Можливо, Дмитро мав якісь плани і розраховував на підтримку Роксолани. Зрештою, згодом він таки добрався до султана і як незалежний феодал мав цілковите право домагатися його прихильності у справі створення національної української держави, сюзереном якої бачив Сулеймана ІІ. Проте відповіді на свої пропозиції не дістав. (Загребельний, Яворницький.)

Є інший погляд на ці події: Вишневецький міг домовлятися як староста черкаський та канівський про врегулювання прикордонних конфліктів, сподіваючись, що Туреччина зможе натиснути на Крим. (Грушевський, Сергійчук.)

Ще одна версія: він поїхав туди в родинних справах, щоб домовитися про викуп родичів. Перебування Вишневецького в Туреччині налякало Польщу — боялися, що князь наведе на польські землі турків. Зрештою, турецький султан узяв князя на службу, але потім дозволив йому повернутися. Цю поїздку можна вважати першим офіційним посольством козацтва до іноземної держави. Перед поверненням Вишневецький подбав, щоб у Польщі його зустріли приязно: домігся охоронної грамоти короля, виправдався перед ним через посередництво свого друга Миколи Сенявського. Ба більше — одержує назад свої староства — канівське та черкаське — і дістає доручення тримати на Хортиці сторожу проти татар і стримувати надмірну активність козаків.

Саме тут Дмитро стає об’єктом зовнішньополітичних розрахунків Польщі, Москви та Криму. Крим міг прагнути використати козацтво і князя в боротьбі з Москвою. Натомість Москва, що демонструвала готовність воювати з Кримом із допомогою того ж Вишневецького, насправді намагалася провокувати його напади на Крим і таким чином вносити постійні чвари у відносини між Великим князівством Литовським і Кримом. З іншого боку, Польща, санкціонуючи співпрацю князя з Москвою, прагла зіткнути Москву з Кримом. Сам князь, як вважає Грушевський, проводив свою політику, як спираючись на Литву та Москву, так і протистоячи їм.

Він тепер значно серйозніше ставиться до спорудження замку на Малій Хортиці. Попередній замок, можливо, був дерев’яним, і його швидко зруйнували. Тепер укріплення зводяться кам’яні. Це відбувалося приблизно 1556 року.

Вважається, що перші великі й резонансні морські походи запорожців на татар і турків починаються саме за Дмитра. Саме він, імовірно, наказав будувати легкі човни з буйволових шкір, які можна було переносити на руках. Принаймні татари й турки, описуючи походи Дмитрашки, завжди говорять про човни в його війська.

Десь у той час Крим збирає військо на боротьбу з Московською державою. Іван Грозний також збирає військо, і вони рухаються назустріч одне одному. До московського війська долучилися черкаські та канівські козаки — їх очолювали отамани Глинський та Єськович. Улітку це військо захопило м. Іслам-Кермен (за іншими джерелами, захопити його не вдалося), Азов і набрало здобичі, проте навздогін їм кинулися татари, але козаки, очолені московським дяком Ржевським, їх побили. Зрештою татарські війська змушені були піти з пониззя Дніпра. Сулейман ІІ розгнівався і вимагав від польського короля покарати князя.

Після успішного для козаків походу князь повертається на Хортицю і добудовує укріплення. Тепер його замок став його резиденцією — резиденцією володаря, майже не залежного від королівської влади. Проте як чесний підданий про спорудження фортеці він короля повідомив. Король відповів: «Що стосується того замку, тобою збудованого, і послуги твоєї нам, така послуга твоя приємна є, коли для нас, господаря, на такому потрібному місці збудував, а особливо де могла би бути безпечна обережність для стримування шкідників лихих людей для убезпечення панств наших; а щоб ми би людьми і стрільбою посилили той замок, як про те до нас [писав], тоді без присутності твоєї в нас того зробити нам тепер не вбачалося [можливим] з причин певних, тебе також забирати звідтіль на цей час не годилося, маючи відомість від тебе і з інших украін про умисел князя великого Московського збудувати замки при Дніпрі, особливо би хотів будувати городи на нашому ґрунті, і для зачіпок, щоб козаки за відсутності твоєї чинити не зважувалися [того], чим би небезпечності нашим володінням приносили, проти чого щоб ти, там залишившись, дуже пильнував і зачіпок робити чабанам і улусам цісаря Турецького шкодити козакам не допускав [… ]».

Проте дуже скоро думка короля різко змінилася: «Не інакше думаємо ми про Вишневецького, як тільки те, що тяжко сподіватися, аби ця справа могла прийти до чогось доброго, навпаки — вона може принести багато лиха. Тому найкраще було би забрати звідти Вишневецького якнайскоріше. У такий спосіб: послати йому якість дарунки і написати, аби до нас приїхав на якийсь короткий час, а замість нього поставити його двоюрідного брата». Король також говорить про нього: «Зараз таких слуг треба було б якнайбільше, але не з таким норовом».

Тим часом на Хортиці остаточно формується те, що ми можемо вважати Хортицькою Січчю, — політичне утворення на чолі з Дмитром Вишневецьким. І цей «глава» нарешті відчув потребу втілити свої державотворчі прагнення. Український магнат, князь, спадкоємець староруських традицій князівсько-дружинного укладу стає духовним батьком зародків нової української плебейської республіки. Це мало піднести престиж козацтва в очах самих козаків. Дмитро почувався вільним від зобов’язань будь-якому володареві. Проте не врахував, що ситуація на прикордонні може завадити створенню будь-якого державного організму.
Ігноруючи настрої польського короля, він зосереджується на боротьбі з татарами й турками. Готує великий похід на Крим і звертається по допомогу до Сигізмунда ІІ Августа та Івана Грозного, просить війська та гармат. Король на його прохання не зреагував, а Іван Грозний допоміг дуже мало: прислав своїх посланців із грамотою і дарунками. Та саме тоді між ним і князем зав’язуються активні стосунки: Дмитро повідомляє по свій намір покинути короля і перейти на службу до царя. Цар поки що реагує на такі пропозиції обережно, і Дмитро вирішує показати себе: у жовтні 1556 р. козаки захопили фортецю Іслам-Кермен. Хан жаліється королю, на що король відповідає: ми ж, мовляв, знаємо, що він у вас бував, подарунки отримав, тому його на кордоні поставили, сподіваючись, що він залишається вашим другом.

Хан подумав був залучити Дмитра на свій бік, але в нього нічого не вийшло, тому він починає готувати похід. У січні 1557 р. Девлет-Гірей уперше нападає на Хортицю, майже місяць тримає її в облозі, але зрештою нічого в нього не вийшло.

Улітку 1557 р. Девлет-Гірей здійснив новий похід: зі сходу — хан з ордою, з півдня — турки-яничари, із заходу — волохи, підвладні туркам. Чотири місяці тривала облога. Закінчилися припаси, і козаки були змушені покинути фортецю. Дмитро повертається до Черкас. Саму Хортицю зруйновано, решта козаків також утекли. Отже, намагання князя знайти спільників і створити союз держав проти татар і турків не дали очікуваного результату. Можливо також, що Вишневецького не схотіли визнати як потенційного володаря володарі навколишні. Руйнація Хортиці, цілком можливо, призвела до того, що рубежі України ставали безборонними надовго — орда здобула свободу дій.

Після загибелі Хортиці Дмитро звертається по заступництво до Івана Грозного, пропонуючи йому черкаське і канівське староства. Але цар не схотів ускладнювати стосунків із Польщею і лише запросив князя на службу, без земель. У листопаді 1557 р. Дмитро приїхав до Москви. Цар зустрів його урочисто, дав у вотчину місто Белів з волостями і селами під Москвою.

У цей час Іван Грозний готувався до Лівонської війни, і тому присутність на півдні Дмитра була дуже доречною. Князь уже за місяць після приїзду вирушає в похід проти Криму, оскільки кримський хан зажадав виплатити данину і загрожував походом, якщо виплачено не буде. У січні 1558 р. Дмитро, який очолював 5 полків, дійшов до Перекопу, розбив там татар, але в Крим не пішов. Пізніше цар відкликав Дмитра на допомогу в Прибалтику, проте князь військо відіслав, а сам лишився в Подніпров’ї, очікуючи на подальші військові операції проти татар з козаками, а можливо, не хотів втручатися у польсько-московські справи, щоб не закривати собі дороги до Польщі.

Цього ж, 1558 р., він відбив у татар волинський ясир і довідався, що ті готують похід на Московську державу. Хан вирішив скористатися тим, що Москва загрузла в Прибалтиці. Наприкінці 1558 р. татари справді увійшли в межі Московської держави, проте повернули назад, бо основні московські сили ще не були відправлені в Прибалтику.

На початку 1559 р. Іван Грозний вирішив питання закрити: з його наказу Дмитро очолив загін у 5 тисяч чоловік разом з іншим керівником, Данилом Адашевим. Адашев захопив турецькі кораблі біля гирла Дніпра, а потім з українськими козаками напав на Крим і звільнив багато невільників. Тим часом Дмитро розпочав штурм Азова. Штурмував три або навіть чотири рази, захопити не вдалося, але турки були налякані — адже, взявши Азов, козаки могли перекрити постачання харчів — і надіслали татарам допомогу. Азова Дмитро не взяв, не зміг узяти штурмом Керч, проте запал його не минув — князь почав готуватися до походу на Крим знову, будуючи невеличкі фортеці вздовж течії Дону.

Наступного, 1560 р., Туреччина заходилася укріплювати Азов, надіслала туди ескадру, загони яничар, у разі конфлікту мали приєднатися загони молдавського та валахського господарів. Це був єдиний випадок в історії Туреччини, коли вона виставила такі сили супроти окремої особи. Спершу й Іван Грозний планував вести бої проти Криму, але потім передумав — війна на півночі відбирала дедалі більше сил, тож він не хотів сваритися з Кримом і Туреччиною. Він не зміг би утримати Крим, навіть якби його завоював, для нього важливіше було підкорити племена, які населяли Кубань. Тим часом Дмитро набирав до свого війська козаків, як українських, так і донських. Утім, його акції не були успішними: турки зуміли відбити штурм Азова та Кафи. Отже, експедиція проти Криму не вдалася. Не вдалася ще й тому, що татари і турки заздалегідь дізналися про Дмитрові плани, можливо, через розвідку, можливо, через зраду.

З невеликими загонами Дмитро 1561 р. збирався знову йти на штурм Азова й Кафи, а також Грузії. Це не сподобалося Іванові Грозному, і він відкликав князя до себе. Дмитро розчарувався в царі і вирішив повернутися до польського короля. Перед тим він востаннє спробував переконати царя в потребі масштабної війни з Кримом, проте невдало. Цар лише відрядив його 1562 р. в пониззя Дніпра, щоб робити шкоди Литві та Криму. Проте уже в липні того ж року Дмитро повертається на службу до польського короля. Як казали про нього в Москві: «притік Вишневецький до государя нашого, як собака, й утік від государя нашого, як собака ж». Іван Грозний називав його зрадником, який, утім, не завдав йому шкоди.

Дмитро повернувся на службу до Сигізмунда ІІ Августа, який повернув йому всі звання та землі. У Кракові князя дуже радісно зустрів народ. Король теж прийняв його приязно і пробачив йому його провину. Невдовзі Дмитро занедужав, і король, жаліючи князя, надіслав йому своїх лікарів. Ті поставили хворого на ноги.
Під час перебування в Кракові князь познайомився з Альбрехтом Лаським, який мріяв про приєднання до Польщі Молдавії. Обидва діячі думали про одне й те саме: Ласький хотів з допомогою козаків захопити Молдавію і стати там господарем. Того ж хотів і Вишневецький. Ласький заходився втілювати свої плани ще раніше: він захопив Хотин і Сучаву, вигнав звідти місцеву владу.

Вишневецький був найкращим претендентом на молдавський стіл, тому що він був родичем династії Мулатів, яка в середині XVI ст. правила Молдавією, а також — онуком Стефана Великого і двоюрідним братом одного з недавніх воєвод — Петра Рареша. За його кандидатуру висловилася також частина молдавських бояр.
Отже, цілком імовірно, що князь прагнув стати господарем Молдавії. Але, можливо, він діяв у руслі своїх попередніх планів (створення антитатарської та антитурецької коаліції). Молдавія могла стати плацдармом, адже місцеве населення приязно ставилося до козаків. Вишневецький міг сподіватися, очоливши окреме державне утворення, спираючись на підтримку запорозького та донського козацтва, створити таку збройну силу, яка змогла б ліквідувати татарську загрозу.

Отже, 1563 року Вишневецький очолив 4-тисячне військо і рушив на Молдавію. Перед тим він разом із Лаським приїхав до Кам’янця-Подільського й став вербувати добровольців. Молдавський господар Деспот, почувши про таке, написав листа польському королю, запропонував прийняти його в підданство разом із Молдавією і захистити від нападу на Сучаву. Однак, король пообіцяв, що ніхто на Деспота не нападатиме, а якщо й нападе, то йому допоможе кам’янецький каштелян Юрій Язловецький.

Проте, поки король зволікав із відповіддю, до Вишневецького в Кам’янець стікалися добровольці. Деспот знову звернувся до польського короля з проханням вплинути на Вишневецького. І король начебто знову пообіцяв Деспотові допомогу, та лише словесну, — розмову з князем. Схоже, що плани Вишневецького не надто заважали польському королю.

Заспокійлива відповідь польського короля до Деспота не дійшла: у Молдавії почалося повстання, князь рушив туди зі своїм загоном, чекаючи на підтримку Ласького. В цей час до табору Вишневецького над Дністром прибула делегація молдавських бояр. Вони стверджували, що в Сучаві з’явився новий претендент на молдавську корону — Стефан Томша, який і підняв повстання проти Деспота, і що Вишневецькому треба негайно йти на Сучаву.

Томша начебто пообіцяв, що він лише тимчасово захопив Сучаву і очолив молдавське військо, щоб скинути Деспота, а після того, як Деспота скинуть, то він, Томша, поступиться молдавським столом Вишневецькому. Бояри просили, щоб князь приїхав швидко і не брав із собою війська, що вони самі йому військо дадуть.
Вишневецький повірив і рушив у похід на Сучаву із загоном у 500 чоловік. Можливо, він розраховував на підтримку місцевого населення. Підійшовши до міста, запропонував Деспотові здатися. Той не погодився. А тим часом Томша підготував князю засідку: напав на козацький загін, якому обіцяв підтримку. Вишневецький тоді був хворий — не міг ходити й об’їжджав військо на возі. Військо козаків, хоча було менше за молдавське, стало тіснити молдаван, але тим скоро надійшло підкріплення, і вони розбили козаків. Разом з князем потрапив у полон Іван Пясецький — родич і соратник Дмитра. Вишневецького разом із частиною його воїнів, яких також захопили, відіслали до Стамбула.

Після довгих років боротьби Порта мала запеклого ворога, якого так і не змогла здолати у відкритому бою. Вишневецького та Пясецького скинули з Галатської башти на гаки, схожі на вила, вмуровані в стіни біля морської затоки по дорозі зі Стамбула в Галату. Пясецький одразу ж помер, бо зачепився ребром за гаки і повернувся головою вниз. А Дмитро Вишневецький, зачепившись за гак, жив так три дні, бо його голова повернулася вгору. Аж тоді турки вбили його з луків за те, що лаяв їхню віру. І стріляли так, щоб не одразу вбити, використовували як мішень.

Так закінчилося життя одного з найвідоміших козацьких поводирів, українського князя Дмитра Вишневецького. З крові й кості Ольгердович, він став не просто ватажком вільного братства, а засновником першого укріплення на дніпровських островах, запорозької січі. Вільний вибирати, кому служити, він шукав собі сюзеренів (короля, царя, султана) з огляду не на власну вигоду, а на національні інтереси, зважаючи на те, союз із ким з них забезпечить мирне життя українським землям. Може, тому в народній пам’яті фігура князя стала легендарною, щойно він помер. Оповідали, що Вишневецькому перед смертю пропонували відмовитися від православ’я, обіцяючи життя і свободу, але він на таке не погодився. А ще, сподіваючись здобути мужність знаменитого гетьмана, турки розітнули йому груди і вийняли серце, розділили його і з’їли. Тож не дивина, що подвиги славного лицаря Байди український народ оспівує вже кілька століть.

Ігор Орловський,
журналіст, історик.

Довідкові матеріали:

Михайло Грушевський «Історія України-Руси». Київ, 1991

«В сї степові відносини, в житє козачини в тих 1550-х роках Вишневецький, безперечно, влив багато нового ферменту. Його коротка, переривчаста, блискавична дїяльність варта з сього боку всякої уваги. Тільки на жаль ми бачимо самі зверхнї моменти — і то тільки декотрі, рідкі, відірвані, і мусимо відгадувати цїлість, провідну гадку сеї дїяльности. А се тим тяжше, що не завсїди можна бути певним такої провідної гадки, якогось глубшого пляну в тих киданнях сього степового короля, що не лишив нам нїякого автентичного коментарія до них, нїякого власного пояснення. Попереднїм дослїдникам його вчинки здавали ся преважно безцїльними киданнями неспокійного духа. неурівноваженої енерґії. Але навіть в найгіршім разї — хоч би се було справедливо, все таки се явище на тлї нерухливого, шабльонового житя нашого українского маґнатства на стільки незвичайне, блискуче, що мусить притягнути до себе увагу кождого дослїдника тодїшнього житя. Єсть безперечна сміливість гадки, безгранична відвага в розмаху сеї енерґії — те що так цїнне в чоловіку всїх часів, і я певний, що ся авантурнича, неспокійна енерґія не проминула безслїдно, а заплоднила певними ідеями, певними конкретними прикладами житє українського погранича. Я бачу виразні анальоґії, певні ідейні звязки з дїяльністю Вишневецького не тільки в самій ідеї Запорожа, як постійної твердинї серед степового моря, але і в полїтицї пізнїйших козацьких ватажків — в їх змаганнях грати певну міжнародну ролю, опираючи ся на сусїднїх державах, котрих інтереси сходили ся тут в степах. Перед тим ми сього не бачили, і я добачаю тут не тільки post hoc, але й propter hoc. Сей степовий авантурник мав наслїдників своїх ідей, хоч і дрібнїйших, скромнїйших, більш повздержних і урівноважених. З попередників він пригадує не в однім Дашковича, тільки все таки більше неповздержливий, невгамований, широкий. І тому коли Дашкович кінець кінцем скінчив ролею державного мужа, Staatsmann’a, Вишневецький скінчив авантюристом.»

«Сей траґічний кінець і героічна смерть Вишневецького, як образ побіди ідеально настроєного духу над грубою фізичною силою, символ безсильности хижого бісурменського світу побідити морально світ український, взагалї християнський — зробили сильне вражіннє. В кругах українських, польських, литовських по горячим слїдам подїї історія смерти Вишневецького почала переказувати ся в лєґендарних, ріжними поетичними подробицями розцвічених формах. Оповідали, що він скінчив житє, повішений на гак за ребро в Царгородї, й висїв так три днї, посміваючи ся з Турків і лаючи їм на наругу Магомета, так що Турки не витримавши сих наруг, застрілили його й тим перервали муку, на яку його призначили. Дивуючи ся його відвазї й завзятю, вони роздїлили між собою його серце й їли його, щоб собі присвоїти щось з його сміливости й зневаги смерти, яку показав він. Потім що дальше то більше ріжних поетичних lосі соmmunes вплїтано в се оповіданнє. Султан турецький, повний здивовання з хоробрости й подвигів Вишневецького, хоче його привабити, зробити з нього Турка, обіцяючи всякі благодати, але Байда зневажає то все й іде на страшну смерть, замість панувати з бісурменами. Висячи на гаку, він просить лук і стріли й стріляє Турків, навіть самого султана. Сї перекази обробляли ся і в поетичній формі, і одна з таких поетичних перерібок, в видї української народньої піснї, перелетїла до нас через прірву трох столїть, задержавши ся в народнїх устах.
Се популярна пісня про Байду, росповсюднена на цїлій Українській території, від Галичини до Заднїпровя. Іґноруючи його житє, вона займаєть ся виключно його героічною смертю. Легковаженнє житя і житєвих роскошів, зневага смерти — її провідний мотив, і ухопивши його, поет на місце історичної постати князя-маґната за лїпше вважав підставити типову фіґуру гуляки козака, що непоясненим близше способом опинив ся в Царгородї й піячить тут:
В Царгородї на риночку
Ой пє Байда мед-горілочку;
Ой пє Байда — та не день не два,
Не одну нічку та й не годиночку.
Царь Турецький к ньому присилає,
Байду к собі підмовляє:
«Ой ти, Байдо, та славнесенький
«Будь менї лицар та вірнесенький!
«Візьми в мене царівночку,
„Будеш паном на всю Вкраїночку!“
«Твоя, царю, віра проклятая,
„Твоя царівночка поганая!“
Ой крикнув цар на свої гайдуки:
Візьміть Байду добре в руки,
Візьміть його, повисїте,
На гак ребром зачепіте!
Ой висить Байда тай киваєть ся,
Та на свою джуру поглядаєть ся:
«Ой джуро мій молодесенький,
«Подай минї лучок та тугесенький
„Ой бачу я три голубочки —
„Хочу я убити для його дочки!“
Ой як стрілив — царя вцїлив,
А царицю в потилицю,
Його доньку — в головоньку.
Багацтво редакцій сеї піснї свідчить про її широку популярність. Траґічна смерть гідно вінчала се бурхливе, блискуче житє.“

Володимир Голобуцький «Запорозьке козацтво». Київ, 1994

«Хто ж такий Дмитро Вишневецький, якого українська дума ототожнює з легендарним козаком Байдою, а деякі автори називали навіть засновником Запорозької Січі? Князь Дмитро Вишневецький справді був яскравою історичною фігурою, видатним дипломатом і полководцем, діяльність якого лишила помітний слід в історії боротьби з турками і татарами. Слід сказати, що особистий погляд автора на роль Дмитра Вишневецького за останні 30 років в дечому змінився. В роботі „Запорожское козачество“ (1957), підкреслюючи політику українських, польських і литовських феодалів щодо вільного населення, передусім козацтва, яке вже наприкінці XV століття становило окрему суспільну верству, я применшив роль таких українських феодалів, як Дашкевич, Ружинський, Претвич і особливо Дмитро Вишневецький, в обороні кордонів України від кочових орд та їх сюзерена Оттоманської Порти. Пізніше, особливо під впливом документів з турецьких архівів, опублікованих в роботі французького вченого Ш. Лемерсьє-Келькеже люб’язно присланої мені автором, я дістав змогу поглибити свою характеристику Дмитра Вишневецького і позбутись того, що Ш. Лемерсьє-Келькеже назвав „мінімізацією“ ролі Вишневецького.
У походах на турків і татар Вишневецький, без сумніву, часто спирався на козацтво. Але наявні джерела не дають ясної відповіді на питання: чи брали участь в його походах запорожці? До того ж польський уряд зобов’язував його до зовсім іншого — стримувати запорожців від самовільних походів на Крим і Туреччину і взагалі вимагав поставити їх під контроль уряду. Але це, природна річ, означало заборону козакам оселятися за порогами, де вони могли бути вільними від усякого втручання в їхнє життя польського уряду.
Щоб стримувати запорожців від самостійних дій проти татар і турків, Вишневецький восени 1556 року закінчує будівництво на Малій Хортиці замку. Польський король і великий литовський князь Сигізмунд Август із задоволенням зустрів звістку Вишневецького про це: „И што ся дотычет твоє нам, — писав король у своїй відповіді, — така послуга твоя приємна єсть, кгды (бо) це для нас, господаря, на так потребному местцу замок забудовал, а звлаща (особливо) де бы могла быть безпечная осторожность ку повстяганю шкодников лихих людей(розрядка моя. — В. Г.) з убеспеченьем панств нашых“. У листі (1557 р.) до кримського хана польський король оповіщав: замок Вишневецького служить опорним пунктом на випадок, „кгды каковый выступ от лихих людейзлодейским обычаем станется“. Завдання Вишневецького на Запорожжі, за словами короля, полягало нібито тільки в тому, щоб він „козаков гамував, а шкодити не допустил“. Нарешті, як пробував запевняти хана король, Вишневецький повинен був наглядати, щоб через Запорожжя до Криму не проходили росіяни і щоб вони не будували фортець на Дніпрі.
Однак насправді Вишневецький почував себе вільним від усяких зобов’язань як по відношенню до короля, так і до хана.»

«Так трагічно закінчив свій життєвий шлях, безсумнівно, талановитий державний і військовий діяч, чия боротьба з турками і татарами мала важливе значення для захисту південних кордонів України.
В свій час я писав, що образ легендарного козака Байди поєднався з історичною постаттю українського князя. Взагалі це питання, на мій погляд, другорядне, бо йдеться все ж таки про поетичний образ. Чому так сталося, що образ князя був замінений образом легендарного козака Байди, вдало пояснює M. C. Грушевський. „В кругах українських, польських, литовських, — пише він, — по гарячих слідах події, історія смерті Вишневєцького почала переказуватися в легендарних, різними поетичними подробицями розцвічених формах (розрядка моя. — В. Г.) … Сі перекази оброблялися в поетичній формі, і одна з таких поетичних переробок, у вигляді української народної пісні, перелетіла до нас через прірву трьох століть, задержавшись в народних устах. Ся популярна пісня про Байду розповсюджена на цілій українській території, від Галичини до Задніпров’я. Ігноруючи його життя, вона займається виключно його героїчною смертю. Легковаження життя і життєвих розкошів, зневага смерті — її невід’ємний мотив, і ухопивши його, поет на місце історичної постаті князя-магната за ліпше вважав підставити типову фігуругуляки-козака, що непоясненим близше способом опинився в Царьгороді й пиячить тут“ (розрядка моя. — В. Г.).
Михайло Драгоманов також бачив різницю між історичною постаттю Вишневецького і образом козака Байди. Найвизначнішими ватажками козаків були, говорить він, Лянцкоронський і „Дмитро Вишневецький, — до його потім прикладали пісню про Байду“ (розрядка моя. — В. Г.)
Кость Гуслистий свого часу відзначав, що Д. Вишневецький заснував Запорозьку Січ і теж ототожнював його з легендарним Байдою. Міркування К. Гуслистого про Д. Вишневецького, скажемо тут, не стояли на місці, хоч дехто з авторів це не хоче помічати. Не будемо цитувати всі його висловлювання, зупинимося лише на останньому, сказаному вже перед смертю. У розділі до „Історії Української РСР“ читаємо: „Помітною фігурою у боротьбі проти турків був український магнат, князь Дмитро Вишневецький. З метою захисту від набігів татар, а також для зміцнення свого впливу на Придніпров’ї, зокрема для підкорення козацтва, Вишневецький збудував за Дніпровськими порогами на острові Мала Хортиця замок (близько 1554—1555 рр.), який деякі буржуазні історики безпідставно вважають Запорозькою Січчю або її прототипом. Деякі історики ототожнювали Дмитра Вишневецького з героєм однієї з найпопулярніших українських народних пісень — Байдою. Проте є підстави вважати, що пісня про Байду — борця проти турецько-татарської агресії — існувала ще до Вишневецького, а варіант, зв’язаний з його ім’ям, у якому він також прозваний Байдою, з’явився пізніше“ (курсив мій. — В. Г.).
Близької до цього думки додержується і відомий польський історик Владислав Сєрчик: „Якийсь час вважалося, що герой козацьких дум (пісень) козак Байда є ідентичним Вишневецькому“.
Однак справа не в тому, що ці дослідники схиляються до точки зору, яку я висловив у 50-х роках. Є у мене і запеклі опоненти. Назву хоч би історика з української діаспори Л. Винара, який називає мене навіть фальсифікатором.
До хору моїх критиків приєднався і відомий, найбільш серьозний з сучасних знавців козаччини, Ярослав Дзира. Він пише: „… Останнім часом Голобуцький висунув сумнівне припущення, що Д. Вишневецький і Байда — народний герой — зовсім різні люди. Щоб підтримати свою думку, Голобуцький абсолютизує соціальний момент, всі його аргументи однобічні і непереконливі“
Найбільш важливим у цій сердитій тираді є звинувачення мене в абсолютизації соціального моменту. Що ж, певною мірою це так, бо розмова йде про книгу, яка вийшла в 1957 році і не могла бути іншою за тодішніх умов. Та не це мене турбує. Справа в тому, що у процесі подолання залишків марксистського вульгарно-соціологічногометоду виникає загроза іншої крайності, яка характеризує нерозуміння чи невірне трактування того ж соціального фактора. Це не стосується самого Я. Дзири, але така тенденція існує і змушує ще раз підкреслити: висловлюючи думку, що князя Дмитра Вишневецького не можна розглядати як засновника Запорозької Січі, я дійсно виходив насамперед із соціальної природи козацтва, яке проіснувало близько трьох століть і було своєрідним революційним, демократичним рухом, в основі своїй антифеодальним і національно-визвольним, а Запорозька Січ — центром і керівником цього руху. Поставивши в основі питання про виникнення козацтва діяльність князя Дмитра Вишневецького і приписавши йому роль засновника Запорозької Січі, ми не тільки не зрозуміємо історії виникнення козацтва, а й не збагнемо і постаті самого Дмитра Вишневецького. Значення його полягає в тому, що він у час, коли турецько-татарська навала загрожувала не тільки Україні, а й усім християнським державам Європи, намагався своєю боротьбою стримати небезпеку, яка насувалася на континент. Дмитро Вишневецький, по суті, намагався створити союз держав проти турецько-татарської агресії. Інша справа, що боротьба, яка не вгавала між європейськими державами, стала на перешкоді створення такого союзу. Невірне трактування соціальних умов виникнення запорозького козацтва і ролі Дмитра Вишневецького в історії його призводить до таких, м’яко кажучи, „висновків“. Зверніть увагу на безапелятивний тон автора: „Повторюємо (sic!): український князь Дмитро Вишневецький справді належав до панівного класу Польсько-Литовської держави. Але у важку для рідного краю годину він, як свого часу ї князь Дмитро Пожарський у Росії, бореться з ворогами.
Дмитро Іванович Вишневецький не лише сам був готовий віддати життя за честь і свободу української землі і не лише очолював козаків у походах під турецькі замки і татарські улуси. Він узяв на себе місію згуртувати, запорозьке козацтво з колишніх утікачів від феодальних утисків (курсив мій. — В. Г.). У тому якраз і виявилася його державна і військова далекоглядність“. Коментарі зайві.»

Наталя Яковенко «Нариси історії середньовічної та ранньомодерної України». Київ, 2009

«Змiни, якi нагромаджувалися впродовж першої половини XVI ст. i в способi життя, i в загальному образi пограничного степового добичника-козака, логiкою власного розвитку пiдштовхували до органiзацiйного оформлення козацької спiльноти, яка сприяла б виживанню iндивiда в умовах постiйної небезпеки. Мiнливий ритм iснування, де щомитi людина мусила бути готовою перейти вiд спокою до вiйни, покладаючись лише на власну мужнiсть та Божу ласку, вимагав iнших форм соцiального групування, iнакшого внутрiшнього закону й порядку, нiж той, що був вироблений iнституцiями стабiльного свiту. Тож фундаментальнi засади козацької спiльноти, якi склалися в серединi XVI ст. i є загальновiдомi з пiзнiших прикладiв, просто не могли бути iнакшими, бо iнакше не вижила б сама спiльнота. Найперше — це мусила бути група рiвних, у якiй перевага надається фiзичнiй силi, витривалостi й швидкiй реакцiї на небезпеку, а не родовитостi чи заможностi. Далi — козацька спiльнота не могла роздiлятися на „своїх“ i „чужих“ за етнiчною чи якоюсь iншою ознакою (як властиво стабiльному суспiльству середньовiччя), оскiльки її членiв єднала вища спiльнiсть „ми“, протиставлена загрозi ззовнi. Врештi — почуття „ми“ мусило абсолютно притлумлювати кожне конкретне „я“, бо тiльки це забезпечувало колективну захищенiсть; вiдтак авторитет ватажкiв залежав у першу чергу вiд їхньої здатностi виконувати колективну волю групи, що гарантувало необхiдну в екстремальних умовах єднiсть i наполегливiсть у досягненнi мети.
Модель такої замкнутої групи є характерною для архаїчних корпоративних союзiв та чоловiчих воїнських братств, пов’язаних взаємною клятвою. Вiдлуння глибокої давнини чуємо у багатьох внутрiшнiх законах i звичаях козацької спiльноти, як-от:
а) замiна хресного iменi на нове, вживане в колективi (пор. знаменитi козацькi прiзвиська);
б) спосiб прийняття рiшень не бiльшiстю, а методом загальної згоди, коли опонентiв могли просто лiквiдувати фiзично;
в) заборона допуску жiнок до мiсцеперебування колективу i безжоннiсть козакiв — членiв чоловiчого вiйськового союзу;
г) моральний припис, за яким молодi козаки повиннi обов’язково пройти вишкiл на Сiчi, живучи далеко вiд людських поселень i беручи участь у походах, тобто завдяки вiйнi i грабунку (ремiнiсценцiї стародавнього культу „воїна-вовка“).
Поштовхом до об’єднання розпорошених ватаг i громадок у мiцний колектив згаданого типу стає, як правило, поява яскравої особистостi загальновизнаного лiдера, надiленого i реальною майновою), i харизматичною (на усi — княжою) потенцiєю. Цим вимогам iдеально вiдповiдав iвантюристичний християнський лицар-герой князь Дмитро Вишневецький, який увiйшов в iсторiю ’країни пiд козацьким прiзвиськом Байда [з татарської — безтурботний чоловiк].
Серед тих представникiв суспiльної елiти, котрих штовхала в Поле жадоба пригод i рицарської слави чи особистi честолюбнi прагнення, князь Вишневецький, за за образним висловом Михайла Грушевського, пролетiв „особливо блискучим, променистим метеором по українському небосхилу“. Його коротка авантюристична бiографiя i горда вiдвага без перебiльшення перегорнули нову сторiнку в iсторiї України.»

Опубликовать в Google Plus
Опубликовать в LiveJournal
Опубликовать в Мой Мир
Опубликовать в Одноклассники
Опубликовать в Яндекс

Добавить комментарий