Суди і покарання у козаків

Суди і покарання у козаківСуддями у запорізьких козаків була уся військова старшина, тобто кошовий отаман, суддя, писар, військовий есавул; крім того, довбуш , курінні отамани, паланочний полковник і іноді весь Кіш.

Кошовий отаман вважався вищим суддею, тому що він мав верховну владу над усім запорізьким військом. Відтого рішення суду іноді повідомлялося особливим папером, на якій писалося:  «З веління пана Кошового Отамана (такий-то), військовий писар (такий-то)».

Але дійсним офіційним суддею в Запоріжжя був військовий суддя. Однак, він тільки розбирав справи, давав поради тим хто сварився, але не затверджував остаточно своїх визначень, що надавалося військом тільки кошовому отаману.

Військовий писар іноді викладав вирок старшини на Раді. Іноді сповіщав засуджених про судові рішення, особливо коли справа стосувалася обличчя, що жили не в самій Січі, а в паланках, тобто віддалених від Січі станах.

Військовий есавул виконував роль слідчого, виконавця вироків, поліцейського чиновника. Він розглядав на місці скарги, стежив за виконанням вироків кошового отамана і всього Коша, переслідував збройною рукою розбійників, злодіїв і грабіжників.

Військовий довбуш був помічником есавула, і приставом при екзекуціях. Він читав визначення старшини і усього війська привселюдно на місці страти, чи на військовій раді.

Курінні отамани, що дуже часто виконували роль суддів серед козаків власних куренів, мали при куренях таку силу, що могли розбирати позов між сторонами, що сперечалися, і тілесно карати винного в якій-небудь провині.

Паланочний полковник, з його помічниками — писарем і есавулом, що жив удалині від Січі, що завідував прикордонними роз’їздами і керував сидівшими в степу, в особливих хуторах і слободах, козаками, у багатьох випадках, за відсутністю січового старшини, у своєму відомстві також виконував роль судді.

Акти, що дійшли до нас, що стосуються судових козацьких справ, показують, що в запорожців визнавалися – право першої позики (jus primae occupationis), право договору між товаришами, право давнини володінь,- останнє, утім, допускалося тільки в незначних розмірах, і те в містах;

– воно стосувалося не орних земель і угідь, що були загальним надбанням козаків, а невеликих при будинках городів і садибних місць;

– визнавався звичай умовляння злочинців відстати від худих справ і жити в доброму поводженні;

– практикувалися попередні висновки злочинців у військову чи в’язницю пушкарню й упереджений чи суд катування;

– нарешті, дозволялась порука усього війська і духовних облич за злочинців, особливо якщо ці злочинці виявляли себе раніш з вигідної для війська чи сторони або були потрібні йому.

Ті ж акти і свідчення сучасників дають кілька прикладів цивільного і карного судочинства в запорізьких козаків. Зі злочинів цивільного судочинства найважливішими вважалися справи по неправильній грошовій претензії, несплатному боргу, обопільним сваркам, різного роду шкодам чи потравам, справи по перевищенню визначеної в Січі норми на продаж товарів.

Козацький суд

З карних злочинів найбільшим вважалися:

зрадництво;

– убивство козаком товариша;

побої, заподіяні козаком козаку у тверезому чи п’яному виді;

злодійство чого-небудь козаком у товариша і приховування їм краденої речі:
«особливо строгі були за велике злодійство, за яке, коли тільки двома достовірними свідками в тім докажутся, страчують смертю»;

зв’язок з жінкою, шлюб січовим козакам заборонявся.

– содомский гріх ;

образа жінці, коли козак «опорочить жінку не по пристойності», тому що подібний злочин «до обесславлення усього війська запорізького простирається»;

зухвалість проти начальства, насильство в самому чи Запоріжжя в християнських селищах, коли козак віднімав у товариша коня, худобу і майно;

дезертирство, тобто самовільна відлучка козака під різними приводами в степ під час походу проти ворога;

гайдамацтво, тобто злодійство коней, худоби і майна в мирних поселенців українських, польських і татарських областей і купців, що проїжджали по запорізьких степах, і мандрівників;

привід у Січ жінки;

пияцтво під час походів на ворога, що завжди вважався в козаків карним злочином і веде за собою найсуворіше покарання.

Покарання і страти визначалися в запорізьких козаків різні, дивлячись по характері злочинів. З покарань практикувалися: приковування ланцюгами чи залізом до дерев’яного стовпа, що стояли серед площі, за злодійство надалі до страти, що стояла злочинцю;

– висновок злочинця, окутого ланцюгами, у військову пушкарню; у пушкарню іноді саджали і під «чесну варту» іноземців, як наприклад, татар, запідозрених у злодійстві коней і відводяться в пушкарню надалі до розслідування справи;

– прив’язування до гармати на площі за образу начальства, за убивство людини, що не належали до запорізькії громаді й особливо за грошовий борг: якщо козак буде повинний козаку і чи не захоче чи не могтиме сплатити йому борг, те винного приковують до гармати на ланцюг, що защіпався замком, і залишають доти, поки чи він сам не заплатить свого боргу, чи хто іншої не доручиться за нього;

– приковувалися до гармати іноді і не одні злодії, але й убивці, але це робилося у виді тимчасового покарання, до настання суду. Подібний спосіб покарання, але лише за злодійство, існував у татар, з чого можна укласти про запозичення його козаками в мусульманських сусідів. Потім допускалося, хоча і рідко, биття батогом, частіше киями під шибеницею за злодійство і гайдамацтво.

«Будучи самі великі злодії в розміркуванні сторонніх, вони жорстоко карають тих, хто і найменша річ украде у свого товариша».

«За великі провини ламали руку і ногу»;

– було у вживанні розгарбування майна, за самовільне перевищення такси проти встановленої в Січі норми на продаж товарів, їстівних і питних продуктів;

– визначалося іноді і посилання в Сибір, що ввійшов, утім, у вживання тільки в останні часи історичного існування запорізьких козаків у межах Росії, при імператриці Катерині II.

Zaporizhzhiya_rada

Крім усього цього, переказу столітніх старих вказують ще на один вид судових покарань у запорізьких козаків,— перетин різками; але тому що сучасні акти про тім не говорять, те потрібно думати, що подібного роду покарання, якщо тільки воно справді було, допускалося тільки як одиничне явище, тому що воно мало гармоніювало з честю запорізького «лицаря». Нарешті, у випадках обопільної сварки допускалася, по переказі, і дуель. Страти, як і покарання, також визначалися в запорізьких козаків різні, дивлячись по роду злочинів, зроблених тим чи іншому обличчю.

Самою страшною стратою було закопування злочинця живим у землю. Це робили з тим, хто убивав свого товариша: убивцю клали живого в труну разом з убитим і обох закопували землею; утім, якщо убивця був хоробрий воїн і добрий козак, те його звільняли від цієї страшної страти і замість того визначали штраф. Але найбільше популярною стратою в запорізьких козаків було забивання в ганебного стовпа киями; до ганебного стовпа і київ приговорювались обличчя, що зробили чи злодійство украдені речі, що сховали, що дозволили собі перелюбство, содомский гріх, що учинили побої, насильства, дезертирстваю.

“У 1751 році два козаки, Василь Похил і Василь Таран, послані з пакетами до очаковского сераскер-паше, утопилися внаслідок льодоходу на ріці Дніпро, по якій вони плили в Очаків, пашпорти свої і пакети київського генерал-губернатора Леонтьева, за що, після повернення до Січі, були жорстоко покарані киями”.

стовпГанебний стовп завжди стояв на січовій площі біля січової дзвіниці; біля нього завжди лежало зв’язування сухих дубових бичів з голівками, що називалися киями і схожих на бичі, що прив’язуються до ланцюгів для молотьби хліба. Якщо один козак украде що- небудь, навіть дуже незначне, в іншого, у чи самій чи Січі в паланці і потім буде його викрито в злодійстві, то його приводять на січеву площу, приковують до ганебного стовпа і як звичайно тримають протягом трьох днів, а іноді і більш того, на площі доти, поки він не сплатить гроші за украдену річ.

Увесь час стояння злочинця в стовпа повз нього проходять товариші, причому один з них мовчачи дивиться на прив’язаного; інші, напившись п’яними, лають і б’ють його; треті пропонують йому гроші; четверті, захопивши із собою горілку і калачі, напувають і годують його всім цим, і хоча б злочинцю не в полювання було ні пити, ні їсти, проте він повинний був це робити. «Пий, скурвий сину, злодію! Як не будеш пити, те будемо тобі, скурвого сина, бити!» — кричали що проходили. Але коли злочинець вип’є, ті козаки, що пристають до нього, тоді говорять: «Тепер-жі, браті, дай мені тобе трохи попобьем!»Дарма тоді злочинець буде молити про пощаду; на всі прохання його про помилування козаки завзято відповідають: «За те ми тобі, скурвий сину, і горілкою поїли, що тоеі треба попобить!». Після цього вони наносили кілька ударів прив’язаному до стовпа злочинцю й ішли. За ними були інші; за іншими треті і т.д. У такім положенні злочинець залишався добу, а іноді і п’ять діб підряд, по розсуду суддів. Але звичайно бувало так, що вже через один день злочинця забивали до смерті, після чого майно його відбирали на військо. Траплялося, утім, що деякі зі злочинців не тільки залишалися після такого покарання в живих, але навіть одержували від п’яних співтоваришів гроші. Іноді покарання киями заміняло собою страту; у такому випадку в що карається відбирали худобу і рухоме майно, причому одну частину худоби віддавали на військо, другую-паланочному старшині, третю частину і все рухоме майно винного дружині і дітям його, якщо тільки він був одруженою людиною.

Відкіля запозичений запорожцями цей рід покарання киями,— невідомо, відомо лише, що покарання ціпками існувало й у монголів. У монголів ціпками вищі били нижчих за дрібне злодійство, визначаючи до ста і менш ударів. Те ж саме було й у татар, у яких злочинець, викритий у злодійстві, що не заслуговує страти, присуджувався до деякого числа кийових ударів, відповідно до ціни украденого й обставинам, що супроводжували злодійство. Поруч з ганебним стовпом практикувалися в запорожців шибениця і залізний гак; до них присуджувалися за «велике» чи кілька разів повторюване злодійство.

Шибениці ставилися в різних місцях запорізьких вільностей над дорогами шляхами і представляли із себе два стовпи з поперечною поперечиною нагорі і з мотузковим сильцом, тобто петлею, на поперечині; для того, щоб зробити страту, злочинця саджали верхи на коня, підводили під шибеницю, накидали на шию його петлю, коня швидко проганяли геть, і злочинець залишався висіти на петлі. Передають, що від шибениці, по запорізькому звичаї, можна було позбутися, якщо яка-небудь дівчина виявляла бажання вийти за злочинця заміж. Якщо цей переказ справедливо, то, мабуть, подібний звичай допускався у вигляді постійного прагнення запорожців усіляко збільшити свою чисельність, при що існувала безжінності січових, але при звичаї сімейного життя в паланочних козаків.

гакЗалізний гак (з німецького Hакеn-крюк) та ж шибениця, але з заміною петлі мотузкою з гострим сталевим гаком на кінці. Злочинця, засудженого на гак, приводили до шибениці, просмикували під ребра гострий гак і залишали його в такім положенні висіти доти, поки на ньому не розкладалося тіло і не розсипалися кісти, на страх злодіям і лиходіям. Зняти труп із шибениці аж ніяк нікому не дозволялось під загрозою страти. Залізний гак практикувався в поляків і, без сумніву, від них запозичений і запорізькими козакам. Поляки у свою чергу могли запозичати гак у татар, принаймні, садження на кіл – поширена страта на Сході, і в Бухарі вона була знищена тільки після кілька років з часу завоювання цього ханства росіянами, тобто після 1868 року.

Гостра чи палячи гострий кіл — це високий, дерев’яний стовп із залізним шпіцом нагорі. Для того, щоб посадити на гостру палю злочинця, його піднімали кілька людей по круглих сходах і саджали на кіл; гострий кінець кола простромлював усю внутрішність людини і виходив між хребцями на спину. Запорожці рідко, утім, прибігали до такої страти, і про існування її в них говорять тільки перекази глибоких старих; зате поляки дуже часто практикували цю страту для лякання козаків. Запорожці називали смерть на гострої палі «стовповою» смертю: «так умер покійник мiй батько, так і я вмру наслідницькою стовповою смертю». Гостра паля практикувалася й у татар від який, імовірно, і була запозичена запорожцями. Для всіх описаних страт у запорізьких козаків не покладалося зовсім катів. Коли ж потрібно було страчувати якого-небудь злочинця, то в цьому випадку наказували страчувати лиходія лиходію же; якщо ж у відомий час у готівці виявлявся тільки один лиходій, те його залишали у в’язниці доти, поки не відшукувався інший; тоді новий злочинець страчував старшого.

Архівні документи 1700 року говорять ще, що в запорожців допускалося іноді кидання людини в ріку; «насипати за пазуху піску, посадити його в ріку Чортомлик». Але такі випадки були рідкі і допускалися тільки при загальному обуренні війська проти якого-небудь ненависного всім козакам людини. Строгі закони, по зауваженню Всеволода Коховського, підрозуміваються в Запоріжжя трьома причинами:
– тим, що туди приходили люди сумнівної моральності;
– тим, що військо жило без жінок і не користалося зм’якшуючим впливом їх на вдачі;
– тим, що козаки вели постійну війну і тому бідували для підтримки порядку у війську в особливо сурових законах.

Покарання на Запорізькій Січі мало на меті підтримання військової дисцип­лин в козацькому середовищі та служило своєрідною профілактикою для тих, хто бажав стати лицарем і оволодіти козацьким ремеслом.
У такий спосіб това­риство намагалося відгородитися від тих бажаючих покозачитися, хто мав кри­мінальне минуле або, за висловом Миколи Гоголя, “у кого вже моталася біля шиї мотузка”.

Таким чином, уся процедура, від розслідування злочину до винесення виро­ку, у тому числі й вибір покарання, у Запорізькій Січі базувалася винятково на засадах звичаєвого права.

 

підготував СЕРГІЙ ПОНОМАРЬОВ

Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Напишіть відгук